Зухвалість Алойзі наче вітром здмухнуло.
Пан Ляпка дістав із шафи велику шкіряну валізу, відкрив її і поставив на стіл. Потім підступив до Алойзі і, не мовивши й слова, посадив його на стіл поряд із валізою. Ми дивилися на все це, затамувавши віддих. Пан Ляпка взяв Алойзі за плече, відгвинтив йому праву руку і поклав до валізи. Те саме він зробив з лівою рукою та ногами. На столі лишився тільки тулуб з головою.
Алойзі мовчав, із жахом стежачи за тим, що робить пан Ляпка.
Пан Ляпка взяв його за голову обіруч і крутнув у лівий бік. Різьба легко піддалася, і невдовзі голова Алойзі відділилася від тулуба. Пан Ляпка відгвинтив тім'я і все, що було у Алойзі в голові, висипав у валізу: літери, звукові пластини, скляні рурки, а ще безліч коліщаток та пружинок.
Після цього пан Ляпка так само розібрав тулуб Алойзі. Разом із головою він поклав усе до валізи й замкнув її.
Всі ми з полегкістю зітхнули: Алойзі, цієї огидної ляльки, цієї карикатури на людину, більше не існувало.
Тільки в Анатоля бриніли на очах сльози.
— Ой, лишенько! — шепотів він.— Ой, лишенько! Що я тепер скажу Філіпові? Він же наказав мені пильнувати і стерегти Алойзі. Така була гарна лялька... Така гарна!
Тим часом пан Ляпка знову поменшав. Він повернув до нас своє здитиніле личко і сказав:
— Хай усе це вас не обходить, хлопці. Я здогадувався, що саме так і скінчиться наша казка. Алойзі викрав усі мої таємниці. На фарфорових табличках, які він побив і розтоптав, було записано всі премудрості, що їх розповів мені лікар Пай Хіво. Я вже не зможу наготувати вам страв із барвистих скелець, літати в повітрі, лікувати хворі речі. Я втратив здатність попадати до сусідніх казок. Одне слово, я тепер не маю чарівної сили, яка вславила мене і мою академію. А проте не будемо з цього приводу побиватися. Краще заспіваймо гарної колядки. Згода?
Та не встиг пан Ляпка скінчити, як розчинилися двері й до залу зайшов перукар Філіп. Шапка й кожух його були припорошені снігом, і весь він розчервонівся від морозу й люті.
— Чого це ви не відчиняєте брами? — загорлав він гнівно.— Щоб потрапити сюди, я мусив перелазити через мур. Йолопи! Обридла мені ваша академія! Анатолю, гайда додому. Де Алойзі?
Анатоль несміливо, якось боком підступив до Філіпа.
— Алойзі... Алойзі... там... у тій валізі,— пробелькотів він.
Філіп підскочив до валізи, відкрив її і з жахом відсахнувся.
— Он воно що, пане Ляпка! — заскреготів він зубами.— Так ви дотримали свого слова? Я двадцять літ працював над цією лялькою, я носив вам веснянки й барвисті скельця, я віддав вам увесь свій капітал, щоб ви могли відкрити свою безглузду академію. За це ви повинні були зробити з Алойзі людину. А що зробили ви? Звели нанівець працю всього мого життя! Ні, це вам так не минеться. Далебі, не минеться, пане Ляпка. Я вам покажу, на що здатен Філіп, коли жадає помсти. Я вам покажу!
Він дістав із бокової кишені бритву й підбіг до ялинки. Пан Ляпка не зронив ні слова, тільки став ще менший.
Філіп узявся до роботи. Лезом бритви він стинав на свічках пломінці і ховав їх до кишені кожуха. В залі чимраз темнішало й темнішало і нарешті запав суцільний морок.
Що було далі, не знаю. Охоплений тривогою, я вибіг на сходи, скотився вниз і вискочив на подвір'я.
Стояла холодна груднева ніч. Снігопад уже скінчився, довкола все ряхтіло в місячному сяйві. І академія, і її мури, і парк були як на долоні.
Повз мене промчав Анастазі — і за якусь мить я почув, як він відімкнув замка. Анастазі відчинив браму, і я, наче крізь сон, побачив, що до брами біжать мої товариші.
********************************Прощання з казкою****************************
Просто в очі мені світив місяць, огортаючи все своїм таємничим сяйвом.
Я присів на лавці й відчув у всьому тілі гнітючу втому. Мене змагав сон, який я боров останнім зусиллям волі.
І тут сталося неймовірне: академія, що вже й так була вдвічі менша, ніж звичайно, почала ніби всихатися. Те саме відбувалося з парком та його мурами.
Мені паморочилось у голові, перед очима пливли червоні кола.
Академія меншала без упину!
Коли вона стала завбільшки з шафу, з її дверей вийшла якась постать і підступила до мене. То був пан Ляпка. Точнісінько такий, яким я бачив його в склянці.
Тим часом небо опустилося зовсім низько, й місяць завис у ньому так, як під стелею лампочка. Мур, що оточував академію, теж підступив ближче, і я побачив хвіртки, що вели до казок.
Час минав, і все навколо меншало й меншало...
Нарешті повіки мої склепилися, і я незчувся, як заснув. А коли за якийсь час знову розплющив очі, нічого навколо себе не впізнав.