Катерина Сиванич, 1924 р.н, Панищів (з Телешниці Сянної)
 |
|
Катерина Сиванич |
Спочатку виселили нас в село Тростянець біля Бірчі. А як прийшли німці, тоді ми повернулися додому в Телешницю. Брат дім там збудував. А як вернулися рускі, знову виселяють нас, але вже ближче, у Панищів. Підселили до одного чоловіка на квартиру. Все життя нас ганяли з місця на місце. Не було спокою.
Першого сина я народила у Тростянці. Туди нас виселили з Телешниці, коли кордон по Сяну встановили. Якось я пішла до батьків у Телешницю, щоб побачити рідних, а дитину у Тростянці лишила. J тут саме ставлять кордон рускі. Я буквально на пару днів запізнилася. До сина мене не пустили. Він залишився у сестри у Тростянці. Потім мій син з сестрою опиняється ще далі від мене — аж під німецьким кордоном, на Гурному Шльонзку. Я дізналася про них тільки в 49-му році, коли сестра написала до мене. Коли моєму сину виповнилося 11 років, його забрали до Канади. Тепер пише листи, фотографії надсилає. Пише, що знає, чому без рідної матері виріс.
Марія Каніровська, 1919 р.н., Хревт
Нас виселяли вже не вперше. Спочатку вивезли нас у Рівненську область, бо ми дуже близько до кордону жили, а рускі кордон встановили по ріці Сян, у нас казали на ту ріку Б>ла Вода. На тому Сяну погинули моя сестра і мій хлопець з Соли ни... Потім ми самі з Полісся вернулися до Хревти. І знову нас вирвав диявол...
Шш- - федіР Мазур, 1932 р.н.,
Шш ' - Панищів
Марія Каніровська В 40-му році наш хутір під Ся
ном Заберейстище (берести там росли) вивезли в Рівненську область. Перед тим звідти вивезли німців. Потім почалася війна і в 42-му році ми вернулися додому, бо границі вже не було, а йшли поголо-ски, що німці вертаються у свої хати на Рівненщині. Коли - Г ЛІ НІ вернулися на Заберейстище, \ . %
то побачили, що нашу хату прикордонники розібрали на дрова. Жили у сусідів до КН^.ЛК|||
44 року. А тоді зайшли рускі і знову тягнуть колючий дріт до Сяну, розорюють прикор- HgtóM jjflSl донну смугу. А за кілька років
частину Хревти знову виганя- * ,а,
ють. Тоді ми хагу розібрали і
поставили у Панищеві. За ті ^Ш|||^ три рази то час гнали з */<с- „ •
ця на місце, жодної компен-
сації МИ НЄ Отримали. Марія Качур
 |
|
Сусідки востаннє разом. Чорна, 1951 р. |
«Задумали рускі людей вивозити» Спогади про перші поголоски щодо виселення і реакцію на них
Серед опитаних не виявилося жодного, хто би засвідчив, що перспектива виселення порадувала його і родину, або принаймі хтось зустрів цю звістку з байдужістю. Водночас опитувані не вірили у власну спроможність домогтися скасування рішення влади. Ймовірність розвитку подій на їхню користь вони вважали утопією. Зрештою, знаючи про масштаби діяльності репресивної системи в Галичині, виселення за сталінських часів, подібна реакція видається цілком закономірною. Втекли з села і переховувалися у лісі від виселення тільки дві дівчини з Поляни.
Врізалася у пам'ять людей і варварська вирубка лісів, яка після офіційного повідомлення навесні 1951 р. про обмін ділянками територій супроводжувалась гаслом «рубайте ліс собі на хати». Психологічно це мало піднести настрій людей, хоч зі спогадів очевидно, що цього не було досягнуто жодними обіцянками. Також бажаного впливу на людей не справили розповіді односельців, направлених у колгоспи південної України, щоб побачити тамтешні умови.
Опитувані чітко пам'ятають, як виглядали і у що були вдягнені представники влади, котрі першими сповіщали про нову «перспективу». Райдужні картини життя на родючих чорноземах бойки не сприймали зокрема й тому, що в післявоєнні часи приймали голодуючих, котрі приходили до них за шматком хліба з тих багатих земель, куди бойків запланували виселити.
Після усвідомлення невідворотності виселення люди не полишали надії, що ще повернуться в рідні села. Спогади свідчать, що ця думка була чи не єдиною, яка ще могла підбадьорити.