В 51-му році пішли вже поголоски, що будуть вже і Росохатий переселяти. Люди казали: хто має право мене з моєї хати вигнати!? Не поїдемо! Моя земля, моя хата! Так кричали. А наші батьки вже звикли, бо вони вже таке не один раз пережили. Вони вже не кричали. Бо то все даремно. Погру-зять, виселять і ніхто не питатиме, чи ти хочеш. Робили з нами, що хотіли.
 |
|
Марія Мураль |
Марія Мураль, 1922 р.н., Рябе
Жив у нас в Рябому на квартирі один начальник. Він якось прохопився, що будуть нас переселяти.
Ми не вірили. Кажемо: та де, Колю, то ж повстання буде. А він нам: вас переселити — що дмухнути.
Катерина Жуковська, 1909 р.н.,
Рябе
Як сказали, що будуть виселяти, ми не плакали, а голосили. Нас вмовляли: та там такі люди, як і ви, будете там багатше жити, там земля краща, там уже все для вас готове. А як прийшов час, то нікого не питали, чи хочеш, чи ні. Загнали машини під двір, всі пожитки спакували і повезли на станцію. Курей не можна було взяти, а тільки худобу. Меблі ми забирали, а ось двері чи вікна з хати брати не дозволяли. Треба було все залишити в чистоті і порядку.
Катерина Воляр, 1929 р.н., Скородний
Приїхали уповноважені до церкви і сказали нам, що будуть виселяти. Люди бушували, кричали, що не поїдемо нікуди. А вони: де ви подінетеся, поїдете!
Ганна Фук, 1927 р.н., Скородний
Коли збиралися виселяти, люди плакали. Зі Скородного було чути в Росохатий, так люди плакали. Особливо за молодими, які першими їхали, дуже завивали. Аж мороз йшов тілом.
Фаїна Різак, 1930 р.н, Смільник
Війна закінчилася, але життя мирним стало не відразу. Ще у Смільнику мого тата вбили. Наші люди багато всього в горах пережили,але самі нікуди не хотіли їхати...
Марія Яслик, 1928 р.н., Соколе
Спочатку люди дуже кричали, коли сказали нам про виселення. Навіть вірити не хотіли. А потім вже прояснилося, що це серйозно. Ніхто не виступав, як нас везли на станцію. Люди були залякані. Тільки питають як прізвище, а людина вже боїться, щоб на Сибір не забрали. Бо тоді не розбиралися, чи ти винен чи не винен.
 |
|
Анна Зиньчак |
Ганна Зиньчак,
1918 р.н., Стебник
Ми побралися з чоловіком у 35-му. Я була з Бандро-ва, а він — з Поляни. Хати своєї у нас не було. З 35-го по 48-й жили ми по квартирах, у 15-ти ґаздів жили. Тоді чоловік тягав на плечах дерево з лісу і поставили ми у Стебнику хату. Три роки жили у своїй хаті, а потім нас виселили. Я вже мала шестеро дітей, як нас виселяли. То збожеволіти можна було: поставив хату, а тебе виганяють!
Роза Минзяк, 1924 р. н., Стебник
У 51 -му, як нас переселяли зі Стебника, було чути, як плачуть люди у Нановій, сусідньому селі. Спочатку забрали молодих на будову. Під жовтень забрали останніх. Нас перевезли спочатку у Барвінкове, згрузили усе під цвинтарем. Потім уже забрали нас у Шестаковку.
Микола Драп, 1919 р.н., Хміль
Біля сільради казали: підженемо машини і будемо виселяти людей.
Люди не хотіли. Звідси приїжджала якась делегація. Люди плакали.
Картопля залишилася у нас на городах. їхали ми у три тури, бо не можна було усіх відразу вивезти.
Іван Турецький, 1942 р.н., Хревт
Обкладали наших людей не тільки податками,але й нормами на ліс. Як
маєш КОНЯ, дають тобі відрядження Микола Драп
в Береги і їдь, вези норму лісу. А як не маєш коня — йди рубати ліс.
Прийшли до нас у плащах і в чорних капелюхах. Один лисий був. Як зараз перед собою їх бачу, хоч я ще малим був. Вони кажуть людям: ми вас переселяємо, там вам буде добре. Дід поїхав у Видрине через Поляну до Штима, змолов п'ять мішків борошна. Знав, на яке «добро» нас везуть.
Поїхав один наш чоловік дивитися, як тут на Великій Україні. Повернувся, та й сказав, що тут добре будемо жити. Хто би тоді йому дозволив правду казати?
Павлина Сомар, 1939 р.н., Хревт
Вигнали нас нахально. Вікна, двері забили. Три дні ми чекали на станції восени.
Ганна Турецька, 1932 р.н., Хревт
Нахально нас вивезли. Ми не вербувалися, а вимушено їхали. Перед виселенням приїздили до нас вербовщики. Кілька молодих людей зголосилися, але то одиниці. З сімейних ніхто не їхав, бо куди з дітьми їхати?