Катерина Сиванич, 1920 р.н., Хревт
їхати ми не хотіли. Кричали. Плакали. Але нічого не допомогло. То все «на горі» вирішили.
Марія Гусак, 1923 р.н., Чорна
їхати ніхто не хотів: ні багатший, ні бідний. Але у нас до того часу багатших уже й не було, бо все у колгосп позабирали. Люди кричали, казали: не поїдемо і край. Але підігнали машини, а куди ти дінешся? Казали, що Москва і поляки договорилися, що сюди поляки їдуть, а ми їдемо в Україну.
Владомира Ступак, 1937 р.н., Чорна
Перед виселенням норму наклали на кожного з лісозаготівлі. Казали, що то для тих, хто в Донецьк їде.
Нас просто обманули. Ще ми не знали, що будуть виселяти, а вони почали переписувати наше майно: скільки саду, городу, яка хата... То кожен старався менше записати, бо податки були дуже високі. І то так гонорово на площі посеред села зібрали людей, зробили збори. Приїхав з Дрогобича Шаповалов, мило роздавав. Сказали, що ми будемо переїжджати, що там буде краще життя, бо тут немає на чому жити. Як колись євреїв, так тоді й нас вивозили.
Михайло Спас, 1928 р.н., Чорна
До нас після війни приходили люди голодні з Бессарабії. Ми знали, що тут ніякого добра не буде. Але нас агітували. Прийшов Дьомін у парусових туфлях, костюмі й вийшов на трибуну. Та наші люди його засміяли, не повірили тому, що він обіцяв. Тоді нашим місцевим начальникам сказали: заспокойте людей, кажіть, що там добре, що допомогу дадуть 2.
Ян Ясляр, 1923 р.н., Чорна
Ніхто не мав права лишитися вдома. Якщо ти мертвий — тільки тоді ти міг лишитися на рідній землі, а кожен, хто тільки дихав, мусив забиратися. Вивезли всіх, незалежно від походження.
 |
|
Федір Гусак — перший голова осередку товариства «Бойківщина» в Долині |
Федір Гусак, 1929 р.н., Чорна
Люди робили рух: не поїдемо. З робітниками влада завжди рахувалася більше, ніж з колгоспниками. Тому їм насамкінець пообіцяли: розподілимо по нафтопромислах, щоб не втрачати спеціалістів.
Коли поляків вивозили з Червонограда до нас в гори, їх теж ніхто не питав, чи ти хочеш, чи не хочеш. Підігнали до вагонів — і вперед.
Єва Кріль, 1918 р.н., Чорна
Де птах ся виведе, там і хоче жити. Начальство зробило збори. Сказали, що будуть виселяти. А люди — у крик, в плач. Як землю свою лишати?
 |
|
Останнє весілля у м'ясниці 1951 р. |
«Поїзд стрепенувся в далеку дорогу...»
Спогади про дорогу на південь та перші враження від нового краю
На залізничній станції Нижні Устріки влітку 1951 р. грав духовий оркестр. Однак ніхто не може згадати жодної мелодії, котру виконували музиканти. Кажуть, що будь-яка музика дисонувала з їхнім тодішнім станом душі.
Під час виселення насамперед (цікавим є визначення «першого етапу», що свідчить про ототожнення свого становища зі становищем ув’язнених), їхали групи, сформовані з молодих людей без врахування їхнього бажання і сімейних обставин. Роз'єднання родин сіяло ще більший відчай і збільшувало страждання.
Зі свідчень можна зробити висновок, що умови перевезення людей і їхнього майна були вкрай незадовільними. Для виселенців виділили вагони, непристосовані до пасажирських перевезень. Люди не знали про розклад зупинок і їхню тривалість. Натомість було налагоджено систему контролю за переміщенням кожного, і всіх, хто не встиг або свідомо не поспішав до вагона, обов'язково допроваджували до місця призначення.
Харчування, догляд за худобою — все це лягло на плечі не організаторів виселення, а самих людей. Звичайно, про дотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм, створення комфортних умов для немовлят, вагітних та немічних у таких умовах не могло бути й мови.
Проте втома від некомфортної подорожі пригнічувала менше, аніж побачений горянами вперше випалений сонцем степ українського півдня.
Любомир Лесишак, 1940 р.н., Бандрів
В 1951 році зробили збори. Виселення розділили на 4 етапи. Може, виселили би усіх відразу, але вагонів не вистачало. Виселяло військо озброєне, але не били, не стріляли. На кожну сім'ю давали піввагона або третину вагона. Худоба — окремо, люди — окремо. Тільки на станції люди довго мучилися, поки чекали своєї черги.
Павло Мазур, 1921 р.н., Вільхівці
2