На самому Вотриті було урочище,називалося воно Таборище. Старші переповідали, що туди колись втікали наші люди від татар. А як нас виселяли, вже нікуди не можна було втекти.
Михайло Рідош, 1923 р.н., Гошів
Машини підганяли, завантажили майно і — в Устріки на станцію до вагонів. Вантажили близько двох днів. Я тоді був бригадиром. Нас везли в останню чергу. Приїхали ми у Краматорськ, розвантажили матеріал, дошки, зерно, а з колгоспу не було машин. Близько тижня сиділи на станції,поки перевезли. Ходили за місцевим начальством,і нарешті виділили для нас транспорт — газон і полуторку.
Марія Косяник, 1924 р.н., Гошовець
Вигнали нас з хат — позабивали вікна і двері навхрест. На станції духовий оркестр зустрічав людей, як на свято. А яке то свято, як людей виселяють?! З одного боку — худоба, з другого — люди. А про те, що будуть нас переселяти,раніше сказали. Зігнали нас на площі біля школи. Голова колгоспу Яблучко взяв старого Макара подивитися, як тут люди живуть. Повезли його на тік, щоб бачив, скільки зерна. На заставі нам казали: хліб є, сало є, а ви чого плачете?
Марія Витязь, 1927 р.н., Жолобок
У Жолобку ми побудувалися з чоловіком у 49-му. Намучилися біля тої хати. Понакривали снопами і ґонтом. А через 3 роки мусили все лишати. До станції в Устріках везли нас вантажівками, а тоді в товарні вагони брали корови, коней.
Йосип Слутий, 1920 р.н., Задвір'я (Мочари)
Нам не вірять, що ми постраждали. Кажуть, що у вагон добровільно сідали, з охотою їхали. А ми їхали, як під гіпнозом. Від горя не розуміли до кінця, що з нами роблять.
 |
|
Ольга Моіііич |
Ольга Мощич, 1929 р.н., Дверничок
Я вийшла заміж у сусіднє село. До батьків мені було близько, тільки за Вотрит перейти. А тоді — виселяють нас усіх. Батьків з Літовищів — у Херсонську область, а наше село — в Одеську область. їхати мені до брата і сестри — понад 200 кілометрів. Сім'я роз'єднана фактично. Але хто тоді про нас думав...
Ірина Гентіш, 1925 р.н., Коросно
Коли їхав перший ешелон, грав на вокзалі духовий оркестр. Люди просили: не грайте, то вам не свято, не бачите, усі плачуть.
Іван Пуняк, 1916 р.н., Коросно
Люди вмлівали біля церкви, коли їхали, особливо старші. Давали один вагон-пульман на дві-три сім'ї. Везли до Маріуполя, а звідти корів гнали пішки. Хто мав свій заготовлений ліс, тому дозволили перевезти. Сніг падав, а ми свої хати мазали.
Дарія Голубець, 1938 р.н., Коросно
В одному вагоні з нами їхали ще дві сім'ї. Мама їхала не з дітьми, а в іншому вагоні, де були наші корова і ялівка. На зупинках мама приносила нам молоко.
Ірина Мазур, 1926 р.н., Коросно
їхали ми в товарному вагоні. Я була на восьмому місяці вагітності. Пам'ятаю,як моя сестра їхала з тримісячною дитиною. Всю дорогу тримали дитину на руках, усі по черзі. Було холодно, вагон дуже колихало. Дитині здувся животик. Воно спочатку кричало,а потім тільки пищало. Пелюшки не було де сушити, тримали їх у пазухах. Думали, що так воно і помре в тому вагоні. Врятували дитя тимгщо розтерли животик горілкою. Тоді воно трохи заспокоїлося і заснуло. Ніхто тоді не зважав, що такій малій дитині треба умови для переїзду. Приїхали ми в Маріуполь. Дали нам машини бортові, щоб перевезти майно. Сестру з дитиною, правда, вже в кабіну посадили. А я ще гнала свою корову пішки.
Катерина Вицівська, 1900 р.н., Кривка
Перед тим, як лишити хату, наші люди всі кутки в хаті цілували і землю біля порогу. Ті хати ми лишили нашими сльозами вмиті.
Юзефа Крохмаль, 1905 р.н.,
Літовищі
Нашу родину виселяли на початку літа, в першу чергу. їхали в непевність, про життя на Херсонщині не мали жодного уявлення. Сім’я велика, у мене діти на руках. Але зустріли привітно, розселили по квартирах.
Михайло Вуйцик, 1922 р.н.,
Літовищі
З Херсона нас везли теплоходом баржею аж до села. Дніпро широкий, води багато. Я аж злякався. Де юзефа крохмаль ж ми вдома стільки води бачили? У нас Сян мілкий був, а всюди потічки маленькі.
Тих, котрі їхали останніми, підселяти вже не було куди, вони на березі Дніпра спочатку ночували.
Федір Грицуняк, 1933 р.н., Літовищі