Хати, залишеної в Літовищах,мені дуже жаль. Хата на 20 метрів, у центрі села, колодязь, 2 стайні, високий мурований погріб. І за все це нам дали дуже мало,я не пам'ятаю точно,але менше тисячі. Є різниця? Гарна хата за кілька сотень і сяк-так склеєна за 10 тисяч?!
Михайло Вуйцик, 1922 р.н.,
 |
|
Родина Михайла Вуйцика |
Літовищі
Ось тут біля моєї хати,де ми зараз сидимо, у 51-му році ячмінь ріс. І по тому ячменю і йшла розбивка на хати. Перші хати будували від цвинтаря, тепер — вул. Карла Маркса. А потім — нагору йшли вулиця за вулицею.
Мене привезли сюди молодим, щоб хати будувати. Село у нас було велике, хат треба було набудувати багато, за одне літо не встигнути. Спочатку жили ми у Цегельнички. Потім один рік жили у Кулика, поки у свою хату не пішли. А сіни, стайню я поставив аж у 60-х роках.
Ганна Кльок, 1922 р.н., Мочари
Хати буду вали, за ті хати платили, а через років 10 вони завалювалися. Холодні ті хати були. На повалі - сніг. Два корита снігу нашкребли з повали. Відро води в хаті замерзало. В 66-му році будували вже свою хату самі.
Михайло Ковальчик, 1928 р.н., Панищів
За залишені хати нам заплатили. Але звісно не стільки .скільки вони коштували. Вираховували за нові хати 5 тисяч рублів з тих наших трудоднів у колгоспі. Виплачували десь років 5 чи 6. Два роки переселенці не платили податок на город, а потім знову платили. Переселенські хати були 6 на 8 метрів. Наша вулиця Суворова називалася Дерев 'яною, бо хати тут усі були переселенські. Хати ті не вартували доброго слова. Понабивали рейки, поштукатурили. Якби взяв у руки кочергу, то міг пробити ту хату у любому місці. Тепер у нас всього 2 старі хати лишилися, а решту люди самі розвалили.
Катерина Шумовська, 1929 р.н., Панищів
Нас ще вдома гнали нас ліс рубати у Жукові. А тут дали нам старі хатищі, не доведені до ума. Вже мороз був, а я ще валькувала з бабою Христею. Хто раніше приїхав, той ще встиг помазати за тепла, а як ми приїхали пізніше, то намучилися ще більше. Завалила я ту свою хату ще в 73-му році.
Коробка була, а вікон, дверей не було. Матеріал давали, а люди вже самі доробляли ті хати. Бо де дінешся? Платили потім по 5 тисяч за ті хати. Довго виплачували, бо в колгоспах зарплати не було.
Ті хати, які нам тут дали, були нікчемні. Люди намучилися. Діти плачуть, а їсти нема чого, розігріти, зварити немає на чому, ані деревця якогось...
Хати покривали очеретом. Били дошки, а туди вальки наклали. І за це треба було виплатити 5 тисяч рублів! А важко було віддавати, бо у колгоспі тільки палички ставили!
Коли ми їхали, я хотіла плиту з хати взяти. Не дозволили. Наказали побілити і чистеньким все залишити, бо в наші хати люди прийдуть. А у нас ніхто й не поселився з поляків. Нові хати розібрали, старі — попалили.
Тут нам не солодко було. Вже морози вдарили. Прийшли у хату, а там ні вікон, ні дверей, тільки піч. А розпалити немає чим, хіба купка соломи. Чоловік на плиті спав, а мене лахміттям накрив.
Я приїхав сюди в першу чергу. Молодих тоді брали хати ставити. Нас висадили на станції в Любашівці, а потім вже сюди привезли. Тут, де ми тепер сидимо, був голий степ. Ні деревинки. Матеріали на будову нам привозили з Западної. Там рубали ліс, якісь хати розбирали. Ми вручну розпилювали те дерево. Хати ставили з вальків: солома і болото. Коло Бугу копали, місили. Дівчата ті вальки робили. Всі хати були під очеретом. То вже пізніше люди поперекривали по-людському.
Як люди приїхали, то були готові тільки три хати. Майже всі першу зиму на квартирах були, а з весни все самі доробляли, матеріали нам давали. Хоч у документах писали, що все готове нам дали.
Ірина Габуда, 1935 р.н., Рябе
Шлаконабивну хату нам дали — стіни і дах. Як будеш жити без вікон, без дверей? Були ми на квартирі у дядька. Іх п'ятеро і нас троє, а кімнатки всього дві. Так зимували. А навесні почали самі ту хату до ума доводити.
Перед виселенням на всіх наклали норму з заготівлі лісу. Кожен працездатний мав заготовити близько 20 кубів. Казали, що той ліс ми заготовляємо для себе. Привезли нас у Сталінську область до станції Хлібодарівка. А тоді розподілили нас у Красновці по квартирах. Хат для всіх не було, а ті, які були, виглядали страшно. Бо ми звикли до нормальних хат.