Христина Попіль, 1923 р.н.,
Хміль
Хати будували нам з глини, з чорного замісу. В чорні, не помазані ми заходили. Копали землю,лили воду, потім січку сипали, тому й мокрі були ті хати. Першої зими багато наших людей повмирало.
Пішла цвілість,гриб усередині завівся. Холодно було,іній в хатах. А корови у багатьох просто у сінях зимували. Потім вже старалися якусь стайню поставити.
Я приїхала з першою групою. На будову будинків давали ще людей з сусідніх сіл. Приїхали ми в домашньому одязі. Так і ходили у ньому, поки не зносили. Купити особливо не було за що.
Сирі ті хати були. Влітку їх будували, а взимку сиділи в них. Заміс був мокрий. Опалювати не було чим, хіба що кураєм, сміттям якимсь. То багато людей наших повмирало першої ж зими. Тут клімат інший, тут влітку дихати немає чим...
Ми як сюди приїхали, засуха була велика. Збори робили і казали, що люди тут стали щасливими, бо як нас привезли, то дощ пішов.
 |
|
Антон Кучів з дружиною, сином та онукою |
Панищів-Літовищі
Наші люди привезли худобу. Корови тут дуже мучилися, поки звикли до клімату. А пасти їх тут у Калинівці взагалі немає де. У людей сім'ї великі, горня молока кожна дитина просить, а корова трави навіть влітку немає. На Херсонщині, куди мою родину вивезли, бо я народився в іншому селі, трави трохи є, там є де череду пасти.
У 51-му році возили ліс на станцію в Береги. Аж до самого виселення. Призналися під кінець: з того лісу будуть вам хати. Обіцяли хати і ключі, а довелося жити в хатах з глини, не з дерева, ще й самим все доробляти.
Хати тут будували з саману. Брали землю з соломою і місили. Ставили стовпи, набивали глини, а потім забивали рейки, щоб та глина трохи трималася. Ці хати — пародії на справжню хату. Хай вони залишаться не для людей, а для музеїв, як реліквії того часу.
Павлина Сомар, 1939 р.н., Хревт
Як приїхали в Пересадівку, одна коробка була, перестійки самі ставили, валькували самі. Корова жила у сараї в місцевих людей, ми їх попросили.
Ганна Турецька, 1932 р.н., Хревт
Приїхали ми сюди. На хаті висів комин, але груби не було. Хати були з сирої “цегли", а та цегла — з глини і піску. Метраж хати — десь метрів 8 на 6.
Єва Кріль, 1918 р.н., Чорна
Вже за руских заставляли нас ліс рубати, нам казали: то для вас, щоб ви на новому місці побудувалися. А як ми приїхали в Тельманово, то 6 стовпів забили, рейки навскіс, а потім поміж ті рейки почали болото набивати. Ми як побачили таке діло, то втекли у Мічуріно — село в Тельманівському районі — поки там нас не приписали.
 |
|
Іван Файчак з сином у Пересадівці, кінець 50-х pp. |
 |
|
Криве Озеро. У 1951 р. — єдина криниця для переселених зі Скородного |
«Почали гадати, як нам виживати»
Тяжко переживаючи розлуку з батьківщиною, більшості виселених з часом однак вдалося пристосуватися до умов українського півдня. Багато з опитаних запевняють, що якби можна було обирати місце мешкання самостійно, або якби вже після виселення ніхто не обмежував міграції і вони мали на руках документи, то їхні батьки і вони самі неодмінно поїхали би на захід України.
Виселені, котрі мали польське коріння, після смерті Сталіна обмірковували перспективи повернення на батьківщину. За спогадами, можливістю повернення скористалися далеко не всі внаслідок обмежень у термінах і чисельних адміністративних перешкод.
На півдні бойки намагалися возз'єднати родини, як наприклад, мешканці Коросна, котрі потрапили в різні населені пункти.
Почали ми будувати хати. Матеріал давали. Тягнулося те будівництво до 53-го року, поки Сталін не помер. В 53-му році мій батько і ще три чоловіки першими приїхали у Львівську область. Це було якраз після смерті Сталіна. Потім родичі й сусіди почали їхати в Західну Україну — Червоноград, Бузький, Жидачівський, Дрогобицький, Самбірський райони. По всій Галичині роз'їхалися люди з нашого села. Фактично втікали, бо Сталін помер і вже було вільніше. Втікали не тільки тому, що такий вже голод був у тих колгоспах, а також тому, що кожен звик до зеленого краю, людям важко було в полинових степах. Але це ще не все. З Донеччини по втікали, а на заході не хочуть нас приписувати, давай штрафувати. Тільки ми вже всіма правдами і неправдами старалися залишитися тут, щоб не вертатися у Сталінську область. Тому в тих трьох селах, куди нас з Бандрова привезли, залишилося дуже мало родин, переважно усі виїхали на захід і там залишилися. Прижилися, розжилися, бо робили.