Не подобалося нашим людям жити в степу, а з колгоспу би нікуди не випустили. Тоді хлопці їхали на курси шоферів, комбайнерів, а назад не поверталися. А дівчата мали один шанс — вийти заміж за хлопця з західної України, щоб можна було виїхати.
Я працював у Бистрому на копальні і мене не виселили в Миколаївську область, а перевели як нафтовика в Долину. Через рік після того, як наших людей виселили, поїхав я у Жовтневе, щоб одружитися з дівчиною з Бистрого. Приїхав, та й хотіли ми шлюб узяти в церкві. Церква була далеко, аж за 12 кілометрів у Мариновці. Голова колгоспу як довідався, що ми хочемо вінчатися, не дав нам підводи. Каже: якби не йшли до церкви, я би вам дав, а так — ні. Довелося тоді 12 кілометрів пішки йти в церкву. Потім привіз я свою Катерину в Долину, а до бистрян на схід ми відтоді тільки у гості їздили.
На сході наші люди приживалися дуже важко. Людину з гір кинути у степи — це все одно, що рибу з води викинути на берег. А влада все передбачила, щоб люди не втікали на захід: з колгоспів нікуди не випускали. А я був молодим хлопцем, я не хотів жити у пеклі. Записався на курси водіїв, бо тільки так документи давали. А потім втік на Західну Україну. Тут теж нас було заборонено приймати, спочатку жив упроголодь. Але згодом влаштувався на роботу, життя налагодилося. За тим, що поїхав ближче до дому, ніколи не шкодував. Я досі співчуваю нашим людям, котрі залишилися там, бо людського життя у колгоспі вони не зазнали.
Катерина Єдинак, 1909 р.н.,
Гошів
У 54-му році був неврожай. Багато поїхали в Апостолове Дніпропетровської області, багато тоді верталися. Бо то вже всюди ми були не вдома.
Емілія Рідош, 1930 р.н., Гошів
За хати вираховували, а поки вирахують, то вже і хата та розвалиться. Розвантажували вагони з тим старим деревом, яке для нас перевозили, всі ті старі двериска, вікна...За черепицю платили, за шифер платили. Кізяком палили, щоб хліба спекти. Не було тут лісу. Води теж не було. Один колодязь був унизу. У Краматорськ йшли в гумових чоботах, як на свято. У Дружковці робили на цегляному заводі. Брали не грошима, а сірою цеглою, щоб збудуватися. У всьому собі людина відмовляла,і так усе життя...
Марія Косяник, 1924 р.н., Гошовець
Везли нас сюди з тиждень. На станції Добропілля по 2-3 тижні сиділи, щоб нас перевезли. Худобу гнали пішки десь
зо 50 кілометрів. Як приїхали сюди, то спали в одязі. Шахти тільки будувалися, вугілля не було. Хати дали 5 на 7 метрів. По 2 сім'ї жили в одній хаті. Тоді самі добудовували. В 60-х роках люди масово почали валити ці хати і будувати собі нові, цегляні. У 54-му році була страшна засуха. Близько 15 сімей поїхали на захід: Львів, Дрогобич, Самбір. Там і осталися.
Михайло Стефанишин, 1931 р.н., Жолобок
Уже зима, а у мене ще сіни були не помазані. Все сам робив: добудовував, стіни мазав. А хати такі: по кутках — опалубки, а посередині — соняшник. Холоди, а палити нема що. Бадилля з соняшника збирали, солому, курай. Наші люди не привичні до такого, не мали практики. Але вижили.
Марія Витязь, 1927 р.н., Жолобок
Церкви в селі не було. В 54-му році ще ходили пішки в Маріуполь у церкву і за хлібом.
Не знали ми, як то палити вугіллям. Перший раз ледь не вчаділи, так у голову вдарило...
Ірина Мазур, 1926 р.н., Коросно
Село у нас велике було і нас поділили. Мене вагітну у Крас-ноармійськ,а маму — в Октябрь. Ніхто нас не питав, хто з ким хоче. Змінити вже нічого не можна було, як ми приїхали. Через місяць я народила хлопчика. А ще через місяць приїхав бригадир і каже: неси дитину в садок, бо тобі вже треба на роботу. Я у плач: не залишу дитину. Нас таких було четверо, і нас хотіли судити. Одну жінку, котра мала дитину грудну, посадили на 3 місяці... Тоді прийшла мама, забрала дитину до себе, а я пішла на роботу.