Наслідки
Терен, з якого 1951 року провадилося виселення, належав до етнічних земель бойків — субетнічної групи українського народу, яка відрізняється деякими рисами традиційно-побутової культури. Понад 100 років тому цей регіон відвідував Іван Франко, готуючи свою розвідку «Етнографічна експедиція Бойківщи-ною». В міжвоєнний період у містечку Лі-товищі мав лікарську практику В. Кобіль-ник, який так зацікавився культурою бойків, що став одним із засновників товариства «Бойківщина» у Самборі. У 30-х роках культуру Бескидів вивчав професор Роман Рейнфусс, який теж зараховував мешканців терену до бойків. Ще за радянських ча-гриць Лаврінок — CjB українські антропологи, вивчаючи особ-ґазда з ип я ливості бойків, проводили заміри саме
серед виселених 1951 р. У сучасній польській краєзнавчій літературі цей терен однозначно окреслюється як бойківський. Автор наголошує, що мешканці сіл на схилах Жукова і Вотрита були носіями бойківської культурної традиції, оскільки в українській науці домінує думка, буцімто все, що перебуває за межами України — це Лемківщина. (Аналогічно до того, як усіх виселених з Польщі преса зазвичай називає жертвами акції «Вісла», хоч вона мала внутрішньо польський характер).
Віктор Козоглодюк, голова товариства «Устріки» з Миколаєва на Львівщині, иаписав ліричну пісню про трагедію 1951 року. Починається вона словами: «Батьківщина є у кожного одна. Але є вона велика і мала...» Пізніше публіцист Богдан Гук з Перемишля іронізував з цього приводу, мовляв, одна батьківщина — завелика, а друга — замала, де ж все-таки та справжня Батьківщина. Порушуючи це питання у своєму нарисі про рідне село Лодина, Василь Моцьо зауважує, що більшість його односельців вважають, що «батьківщина там, де дім їхніх дітей».
З іншого боку, автор детально описує зв'язок депортованих і їхніх нащадків з землею предків (культивування традицій, відкриття греко-католицької парафії, відвідання рідного села, ностальгійні переживання тощо). З усього цього можна зробити висновок, що відчуття і усвідомлення рідної землі має у депортованих двоїстий прояв: вони відчувають приналежність до землі своїх коренів, а з іншого боку — органічно почуваються у державі, в якій живуть, усвідомлюючи себе українцями.
Виселених 1951 року представників бойківського субетносу музикознавці М. Хай та І. Мацієвський вважають діаспор-ною групою в межах держави, оскільки вони живуть за межами своєї етнічної батьківщини. Тому в них почуття територіальної прив’язаності є складнішим: поняття етнічної батьківщини й країни, де вони тривалий час живуть, не співпадають. Бойки на баштані. Херсонщина, 70-ті pp.
Примусове
виселення 1951 р. з подальшим розселенням у областях, віддалених від місць колишнього мешкання, призвело до нез-воротної втрати багатьох елементів неповторної субетнічної культури. На межі зникнення опинилися весільні латканки, великопісні пісні, скрипальське традиційне мистецтво. Зникли образи, особливості ландшафту, побуту, які горянин століттями опоетизовував у своєму фольклорі. Втратилися кулінарні навички приготування страв із грибів, овечого сиру, а також вівса (знаменита кіселиця не готується).
Зі смертю старших людей відходять у небуття говірка мешканців західної Бойківщини, що за своєю архаїчністю та розмаїтістю, на думку автора, є безцінним скарбом української мови. Кілька внуків виселених зізнавалися, що саме говірка «з дому» стала для них у пригоді під час вивчення польської і навіть чеської мов. Зафіксувати цю «бойківську мову» авторка намагалася у словнику, представленому в книзі. Варто зауважити, що більшість слів походять з південної частини терену — сіл Хревт, Дверничок, Хміль, Чорна, Літовищі,
Журавин, Кривка, Смільник. Особливістю бойківської говірки є вживання твердого звуку «и», який позначався як «ы», щоб точніше передати звучання слів [было, быки ,кобыг мы та ін.).
 |
|
Бойко і в степу не може без худоби |
Раптова зміна місця мешкання і звичного оточення завжди є стресом для людини. Треба зважити на те, що для покоління людей, приречених на виселення 1951 p., міграції і далекі подорожі не були звичним способом життя. Мандрували хіба що представники ремісничих професій, оскільки торгівля, навіть найдрібніша, зосереджувалася у єврейських руках. Відвідання святих місць, наприклад, Кальварії Паславської, ставала цілою подією в житті чоловіка чи жінки з гір, про яку згадували до смерті. Прив'язаність до рідної стріхи як один із проявів консерватизму бойків була настільки сильною, що найстарші покоління сприймали виселення як катастрофу всього свого життя.