Катерина Воляр, 1929 р.н., Скородний
|
тут так глухо, луни немає. |
|---|
 |
|
Петро Воляр |
Як приїхали ми в Криве Озеро, була тут церква. Потім в 61-му році її закрили і зробили спортзал. В 90-му році відкрили церкву православну. Можна було і греко-ка-толицьку зробити, але тут були й місцеві люди. Думаємо: якби тільки відкрити...
Коли приїхали в 91-му році в Ско-родне, то поставили хрест коло церкви. Там, де була церква, поляки зробили кізятник. Я прийшла в Скородний, і щось мені так страшно зробилося. Жодної хати не вціліло. Позаростали лісами наші поля. Та й обідно.
Микола Крохмаль, 1922 р.н., Скородний
Як ми вперше приїхали в Скородний, поляки байдуже до нас ставилися. Як другого разу приїхали, сказали, що тут на цвинтарі останки наших предків, а ви тут кози пасете. А третій раз приймали нас дуже добре. Польський ксьондз нас покликав, пригощав нас, ми пили каву. Вже все було по-іншому.
Анастасія Глух, 1927 р.н., Скородний
Тепер, як ми їхали в Скородний, то поставили там залізний хрест. Його Николай Циктор викував. Парафіяльні книги в 51-му році заховали в церкві під вівтарем. Ми думали,що будемо вертатися. Той, хто ту церкву розбирав, мав би знайти ті записи. Поляки казали нам, що польські в 'язні розбирали нашу церкву. А чи що там знайшли і де воно зараз - не знаємо. На цвинтарі ми побачили, що кози й вівці пасуться. Тоді Єва Грицикова виступила: що це таке, тут наші предки лежать, а ви пустили кози, вівці?! І як ми вже наступного разу приїхали, то все було загороджено, прибрано.
Василь Куцмида, 1932 р.н.,
 |
|
Василь Куцмида |
Скородний
Ще роки 2-3 люди мали надію, що повернемося додому Все казали: ми тут недовго, ми звідси поїдемо,
Іван Мінзяк, 1904 р.н., Стебник
Тепер тут кожен має коло хати по 50 соток землі, в колгоспі на кожного - 5 гектарів землі. Дають на них 1,5 тони зерна (пшениці, ячменю, кукурудзи, соняшника).
Можна прогодувати свиню,птицю.
Вдома ми мали двоє свиней: одну різали взимку,а другу - продавали. Мали 3 корови і телицю. Тоді в кожній хаті повно дітей, молока треба багато.
Василь Марич, 1927 р.н., Стебник
Спочатку всі надіялися, що вернемося. Тільки про те й думали. То неправда, що чоловік усе забуває. Воно од душі не відходить. Онуки питають: діду,а як воно так получилося... Я розказую, нехай знають. У нас тепер діти розумні. Аллочка взяла паспорт: діду, а чого ви не в Донецькій області родилися? Я кажу: бо виганяли. Чого я, думаю, буду не правду казати. Тепер уже кого боятися?
Ганна Хома, 1924 р.н., Хміль
Наші люди їздили у Хміль автобусом узимку. Поховань там уже не можна знайти. На цвинтарі усе рівно і засипано червоною землею. Кілька пам'ятників тільки стоїть. Там на Вотриті, як ми ходили в Літовищі, вже би ніхто не пройшов — усе позаростало.
Павлина Сомар, 1939 р.н., Хревт
Думали повернутися, але там зараз Польща, ніхто нас не пустить. Кума моя їздила туди подивитися. Казала, у Хревти дві старі хати лишилися. А до Панищева і не доїдеш.
Найбільше зло — що нас виселили. Я знаю, що без толку згадувати про це, що воно нічого не дасть. Ніхто нас уже туди не верне... Але воно осталося ось тут, у душі. Це вже до смерті.
 |
|
Микола Михайлишин |
Микола Михайлишин, 1911 р.н., Чорна
Я знаю в Чорній кожне дерево, кожний кущ. Я навіть пам'ятаю, де той хрест, під яким наші предки панщину закопували. Хіба що показати не можу, бо ходити не годен.
Як нас виселяли нафти було багато, копальня була в розквіті. Заробляли до 2000 рублів, ще й премії давали. Тепер — рештки нафти. Зараз лише кілька чоловіків працюють там.
Моя баба 18 разів ходила на Кальварію. Завжди це підкреслювала. Тепер жінки хваляться, скільки разів були на курортах, а тоді — скільки разів на Кальварію ходила. Там було важке життя. Роботи багато, а достатку не було. У Донецьку наші чорняни почали заможніше жити з кінця 60-х років.