У 50-му році я народила другого сина, Остапчика. Поховали його в Чорній. Коли приїхала через 50 років у рідне село, могили його на цвинтарі вже не знайшла. Дерев'яні хрести погнили, цвинтар занепав... Тільки ходила і думала: десь тут моя дитина,а за стільки років ніхто й свічки не поставив...
Місцеві й бойки Спогади виселених про особливості стосунків з місцевими людьми
Донині виселені та їхні нащадки становлять вагому частку в населених пунктах, куди вони у примусовому порядку були спрямовані 1951 року. Вихідці з сіл Соколе, Поляна, Рябе і Чорна потрапили в села, які замешкують не українці, а росіяни, болгари і греки.
 |
|
Херсонський степовик. Будівництво «переселенської вулиці», 1952 р. |
Оповідачі зауважують, що спочатку не відчували особливої прихильності до місцевих, так само, як і місцеві люди насторожено приглядалися до нових односельців. У той же час бойки, котрі спочатку жили на квартирах у місцевих господарів, згадують їх щирими і приязними людьми.
Бойки не згадують конкретно про жодну кривду, яку б завдали їм степовики, окрім того, що їх називали «бандерами» чи «бандерівцями». Водночас зізнаються, що самі називали місцевих «москалями». Хоч багато оповідачів вважають подібні факти не вартими особливої уваги, проте ми наводимо їх як доказ того, що живучість стереотипів, далеких від правди, призводить подекуди до значніших рубців у пам'яті, аніж бідність чи соціальна невлаштованість.
За п'ять десятиліть час зробив свою справу: живучи в однакових умовах дві громади — степовиків і горян — вже не виглядають настільки контрастно, як це було спочатку. Однак ментальні особливості, розбіжності в мові, пріоритетах господарювання (бойки надзвичайно прив'язані до тваринництва), релігійній свідомості й навіть у політичних орієнтаціях, все ж даються взнаки.
Зневіра у перспективах повернення на батьківщину болем відгукнулася в кожному серці, проте вона посприяла активнішій інтеграції бойків у нове середовище. Сьогодні виселені 1951 року живуть одними проблемами з місцевими людьми. У багатьох селах сільськими головами, керівниками сільгосппідприємств і директорами шкіл є люди з бойківським корінням. А збереженням своєї самобутності, часом і самі того не усвідомлюючи, опікуються переважно старенькі жінки, котрих із року в рік стає все менше.
Коли наші люди приїхали, місцеві казали, що ми банде-ри. Тоді голова колгоспу пригрозив їм, щоб нас так не називали.
Сьогодні неділя, а нас женуть у степ полоти соняшник. Бригадир каже: я навчу вас празнувати! І віддав мої ділянки чужим людям, щоб ми без олії лишилися. Я тоді ходив скаржитися, що ми так навчені, що робити в неділю — гріх.
Дверницькі спочатку брали тільки своїх дівчат, а потім уже й місцевих. То вже тоді, як люди зрозуміли, що ніхто нікуди не вернеться і тут доведеться помирати.
Я був на фронті. Вступив у бій на Одері, дійшов до Берліна. Приїхав з пораненою ногою. Тут в Одесі ще й питали мене, чи людей советских я не вбивав, чи не за Бандеру я воював, що маю ногу поранену. І то тільки тому, що я переселенець. Так тут людей виховували. А наші люди робили чорно, чесно жили і почали нас поважати.
Файно нам жити між тутешніми людьми. Файно до нас приймалися.
Марія Косяник,
1924 р.н., Гошо-вець
 |
|
Уродженки Гошовця |
Ми приїхали в одязі домашньої роботи.
Багато мали вишитого. Ми їх погано розуміли, а вони — нас. Ми на них москалі казали, а вони на нас бандери,
Спочатку так було.
Ірина Гентіш, 1925 р.н., Коросно
Вдома у нас земля була неврожайною. Родило тільки тоді, коли удобриш. А тут ми також почали удобрювати землю гноєм, курячим послідом. Місцеві з нас сміялися,не розуміли,для чого це робиться. Працювала в нас Валентина Чаусова агрономом. Вона перейняла наш досвід і отримала зірку Героя. Відтоді вже ніхто з нас не сміявся.
Дмитро Мащак, 1920 р.н., Коросно
Колгоспну контору в нас обкрадали. А переселенські білети згоріли в 55-му році. Знаходили тоді в балці недопалки. Судили того чоловіка, він сидів. А ми все одно без документів лишилися.