У Хревти я закінчив перший клас. А тут знову пішов у перший клас, бо не повірили, що нас добре вчили. Учителі казали: діти говорити навіть не вміють. Бо ми говорили так, як нас батьки навчили, по-своєму.
Федір Зигар, 1917 p., Чорна
Спочатку все начальство було з місцевих людей. А потім і наші чорняни почали вибиватися в люди. Керували фермами, бригадами. Колгоспом у Мічуріно керував бойко з Чорної Микола Гальків. Нас поважали.
 |
|
Марія Старявська |
Марія Старявська, 1926 р.н.. Чорна
У Мічуріно місцевих мало було, в основному такі ж переселенці, як і ми. Кожен тужив за своїм краєм. Бо у них так само все тліло у душі. А в інших селах наші чорняни жили з греками, і німці були.
 |
|
Ярослав і Федір Макухи, Микола Славич на Бойківських Фестинах у Турці, 2003 р. |
Збереження самобутності на півдні України у спогадах виселених
Пам’ять про обряди, що супроводжувала життя бойка від колиски до могили, ще живуть у пам'яті людей, проте більшість з них уже не виконуються. Відійшли у минуле багато елементів весільної обрядовості, породільних ритуалів і ритуалів похоронних. Неважко простежити, що вихідці з одних сіл ще зберігають більше елементів обрядовості, а вихідці з інших — менше. Наївним було б думати, що ці обряди збереглися повно і в своєму первісному вигляді, якби не було виселення, але безперечно, виселення значною мірою прискорило процес втрати самобутності.
Реакція Федора Гусака з Чорної на похорон свого батька на Донеччині — яскравий тому приклад. На півдні України поширений звичай, коли вранці наступного дня після похорону покійному чи покійній несуть снідати безпосередньо на могилу. На цвинтарі розстеляють скатертину, викладають їжу і напої, а потім частуються, вживаючи при цьому алкоголь.
Вихідці з західної України перейняли цей звичай, доповнивши його обов'язковою молитвою перед частуванням і після нього. Найстарші люди моляться уклякаючи. Подібна практика вшановувати померлих не знаходить розуміння у родичів, які мешкають на заході України.
З іншого боку, не тільки бойки перейняли традиції степовиків, але й декотрі елементи бойківських традицій прижилися в українських степах. Оповідачі запевняють, що тепер місцеві люди вже не покидають покійника вночі, а сидять біля нього до світанку.
Взаємозбагачення і взаємопроникнення культур яскра-
іЗГЖй.Г1 *°
Сирко, народжених у селі Дверничок, які тепер мешкають у с. Миколаївці на Одещині. Греко-католицьку ікону, привезену з рідного села, вони прикрасили рушником, вишитим гладдю за місцевим взірцем.
Катерина Матішак, 1930 р.н., Бистрий
Весілля у Жовтневому роблять за місцевими традиціями. Хіба що під час похоронів дуркають тричі труною об поріг, то так покійний з хатою прощається.
Павло Філь, 1930 р.н., Вільхівці
Ладкали ми до року 55-го. Були старости, свашки. Місцеві ще сміялися з нас, як ми у Калинівці вінчалися.
Павло Мазур, 1921 р.н., Вільхівці
Раніше, перш ніж померлого винести з хати, виливали відро води. А тепер дорогу не водою, а горілкою миють. Колись після похорону не було звичаю пити, як на весіллі.
Катерина Єдинак, 1909 р.н., Гошів
Мої правнучки не співають наших пісень. Різдво, Паска — ті свята ще знають. За мого віку на Святвечір — пісна вечеря. Олія льняна, не сметана або м'ясо. Часник їли зі шкуринкою. Як народився хлопець, кидали у перший купіль молоток, а дівчині — ножиці. Нитку червону давали дитині на руку від лихого ока. А тепер з цього сміються.
Марія Косяник, 1924 р.н., Гошовець
Колись був бубен і скрипка. Тепер і гармошки не знайдеш. Магнітофон, естрада.
Емілія Рідошг 1930 р.н., Гошів
Мачанку і зараз готуємо. Борщ червоний з буряка. Буляники печемо. Все, як удома.
Федір Макух, 1928 р.н.,
Журавин
Ми з братом на скрипках граємо.
Запрошують нас на свята, на фестивалі. Ми у Турці були на Бойківських фестинах, у Києві на фестивалях. Ми — бойки, тільки тут нас гуцулами називають.
 |
|
Федір Макух |
Марія Роман, 1922 р.н.,
Задвір'я (Мочари)
По коляді ходили хлопці на Різдво, вертеп робили. Потім викликали їх у район.