Ірина Мазур, 1926 р.н.,
Коросно
На Різдво і на старий новий рік не впускаємо жінку до хати, бо рік був би невдалий. То ще так, як вдома.
На цвинтарі видно, де наші люди поховані, а де місцеві. Вони хрест кладуть у ноги. А ми кажемо, що голова хрест заслужила, а не ноги.
Дмитро Мащак, 1920 р.н, Коросно
Тут на Великодень гнали до роботи. Старі ще дотримуються звичаю. Хрест кладуть у голову, а не в ноги, як місцеві. У 80-х роках ще ладкали на весіллях, на подушку молоді сідали, коли
|
їм щось гості дарували. |
|---|
 |
|
Ганна Дзюндзя |
Ганна Дзюндзя, 1938 р.н., Кривка
Ще тримаємося свого звичаю, поки ми ще пам'ятаємо. Ходимо з вертепом. Б'ємо труною тричі об поріг, як виносимо померлого з хати. Приїжджає телебачення, записує наші старі пісні. В 92-му році в Турку на Бойківські фести-ни їздив Данило Дзюндзя, грав на скрипці.
Юлія Прончак, 1931 p., Мочари
Писанки пишемо, по коляді ходимо. У церкві співаємо так, як вдома, старослов 'янською. Як старих на весілля кличуть, то можемо ще й заладкати.
 |
|
Франко Пєх |
Михайло Ковальчик, 1928 р.н.,
Панищів
Я колись грав на скрипці на весіллях. Тепер уже на весіллях не ладкають і скрипки не грають. Тепер карти, доміно. А воно не те, нема тої веселості, хоч люди багатші набагато.
Франко Пєх, 1941 р.н., Поляна
Я навчився грати у Поляні на скрипці. Грав і тут, як нас переселили. і Кароль Гонимар грав. Тут мене запрошували грати на весіллях. Я грав по 3-4 доби, в Одесі, по всьому району їздив. В 60-х і в 70-х роках багато грав на весіллях:
Як ми тільки приїхали, то місцеві, коли у них хтось помер, на ніч покійника одного залишали лежати, а самі йшли спати. А ми приїхали та й кажемо: та люди добрі, та хто таке бачив, щоб лишати померлого?! Та то гріх великий. Тепер уже і з місцевих як хто вмирає, сидять цілу ніч біля покійного. Уже роблять так, як треба. Тут звичай такий, щоб танцювати на другий день весілля з віником. Наші старі люди того не любили. То весілля, то гонорово має бути.
Кілька років тому померла моя сусідка — Феня Дзюндзя. Вона була самотня, заміж не виходила. То її Феня Лесишина вбирала до гробу як наречену. Так у нас вдома ховали, і ще того звичаю тепер ми дотрималися.
Я і вдома, і тут ладкала. Я знала весільний обряд. «Благослови, Богойку,у днешную днинойку,у щасливу годинойку. Так та-тойко мовит: най тя Бог благословит...». Тут ми спочатку лад-кали, а тоді якось перестали. Уже минула стара мода.
Вдома, як ховали чоловіка чи жінку, то клали хрест у голову, а тепер тут священик каже, що треба класти в ноги. І кладуть у ноги.
Тут ще досі готуємо свої страви: мачанку з картопляними голубцями, самі варимо домашні макарони з курячим розсолом, гриби у сметані,розсолянку. Писанки теж пишемо, вишиваємо.
У нашому селі дуже гарні музиканти були. Самоуки, ніде ніхто їх не вчив, а вони були віртуозами. Коломийку, сторцак, польку як заграли — то аж ноги самі до танцю просилися. А як заграли дівчині до шлюбу — то так жалісливо, всі жінки плакали. Приходили, кликали мого тата зі скрипкою на кожне свято — чи весілля, чи в армію проводжання. Тільки тепер рідко чути...
Катерина Воляр, 1929 р.н.,
 |
|
Катерина Воляр |
Скородний
Звичаїв наших із дому ми вже не дотримуємося. А того не треба було відміняти. Але трохи ще лишилося... З вертепом донині ходимо. Священик присягу від молодих приймає так, як і в нас було. Священик поступово перейшов на наше. Всі вітаються «Слава Ісусу Христу» — «Навіки слава». Коломийки крутили і тут, як тільки приїхали.
Дід Волошанівський грав на скрипці.
Наталя Маройко, 1928 р.н., Скородний
71-го року помер мій чоловік. Відтоді я не ладкаю вже на весіллях. А раніше черга була за мною. Деколи у м'ясниці по 2-3 весілля на одну неділю. І туди кличуть, і туди. Поки я за стіл не зайшла, ніхто не зайшов. Ніхто не йшов вітати, поки я не приладкала. Ладкала так, як у Скородному. Так, як мене свекруха-небіжка навчила. Картоплю викопую я ще мотикою — так, як вдома було. Не можу ніяк перевчитися на лопату. Ще як з дітьми, то беру лопату, а як сама — тільки мотикою.