Катерина Лисейко, 1937 р.н., Стебник
Як зараз живемо? Стебницькі люди уже тепер не ладкають,як колись. Труною об поріг дуркають теж не всі. Померлого везуть на цвинтар з відкритим обличчям. А ось у труну і досі щось кладуть. Колись о. Тихон з іванівки питав наших людей: кому ви ото понакладали у труну, віддайте краще біднимі А наші люди казали: то ми передаємо все, щоб і там у них було.
У хаті Рози Степанівни (Завалькевич) православні попи похрестили 338 дітей під греко-католицькими іконами зі Стебника. Це тоді, як у нас ще церкви не було. їй казали: переходь на православ'я. Але у нас ніхто не переходить. Так уже й повмираємо такими, якими нас похрестили.
Василь Марич, 1927 р.н., Стебник
Я першим був, хто женився після переселення. То було влітку 53-го року. Ще як я женився, то нам ладкали на весіллі. А тепер не чути. Мені Дем'ян дружбив, співав пісень весільних, яких його мати навчила. Ільчишин женився — ладкали. Вінчатися я їздив у Барвіновку,це за 9 кілометрів. Ходили туди наші люди. Голова сільради кричав: куди ти ходиш, чого ви дітей хрестите?
Кожен старався на похорон покликати священика. А тоді священикам заборонили їздити у другі села. Батька я хоронив без священика. А бабу і матір уже зі священиком, бо пізніше дозволили.
Уже четвертий рік у нас церква. У нас вдома була церква святого Дмитра. І тут ми так само церкву посвятили. Тільки молоді мало ходять.
Іван Мінзяк, 1904 р.н., Стебник
Колись у нас на весіллях красиво дуже грали на скрипках. Тепер уже нікого з тих музикантів — а вони всі були самоуки — немає, всі вже повмирали. Я теж трохи пробував грати, але не було як: треба було й сіяти, й орати.
На похоронах тепер п’ють, як на весіллях. У нас такого не допускали.
Катерина Созанська, 1930 р.н.,
Стебник
По Коляді ходимо щороку. Торік наколядували 400 гривень. На Іван Мінзяк
Петра і Павла — престольний
празник. І церква тут наша — святих Петра і Павла. Як вдома. Ганна Гучко, 1937 р.н., Устянова
Все дитинство моє старші тільки те й згадували, що Устянову, як було в Устя новій. Я сама казала своїм подругам, що будемо їхати в Устянову. Надії на все те, що не збулося, допомагало нам тоді вижити.
На Одещині наші люди ладкають, на Різдвяні свята колядують, на Паску пишуть писанки, жінки вишивають. Зараз я живу в Жидачеві, але їжджу на Одещину, бо наша Устянова вже там.
Вдома у нас усі були греко-католиками. Тут церква тепер у нас православна, Київського патріархату. Священик каже: не вклякайте, а люди старі вклякають. Бо так вдома наші батьки вклякали. Священик прийшов і каже: у вас тут такі ікони, що нема до чого перехреститися. А у нас ще наші старі ікони, які з дому привезли. З серцем Матері Божої, з серцем ісуса. На Кальварії (Паславській. - Авт.) такі ікони купували.
У 58-му році, як син женився, ще були свашки, ще ладкали. А вже у молодої фата була на голові. А як невістки брат женився у 56-му році, то ще навіть і фати не вдягали, а був віночок зі стрічками, бо вдома віночок з барвінку плели. Завийка тоді була — то білим рушником перев'язували і між грудьми фіксували шпильками.
Вдома у нас цілу ніч сиділи біля померлого, а молодь влаштовувала собі забави. В одному кутку плакали, а в другому — весело. Спочатку, як тільки нас виселили, молоді трохи ще ба-вилися, та місцеві цього не розуміли. Якось один чоловік прийшов і сказав: ніякого сміху, тут горе,а ви що робите?! І так наші люди про той звичай вже не згадували.
Ганна Гладїліна, 1933 р.н., Хревт
Спочатку берегли свій звичай. Як запрошували на весілля, хлопці мали палиці. Дівчата плели вінок. Молодий з дружбою мали букети за капелюхом. А тепер немає цього. Тільки говоримо ще по-своєму.
Ще як була совєтська власть, то писанки забороняли писати, і не дай Боже, щоб хтось з дітей приніс шматочок паски у школу. А у нас вдома такі красиві писанки писали. Тепер уже вчать дітей у школі, про свята розказують.
Іван Файчак, 1931 р.н., Хревт