Михайло Кріль, 1927 р.н., Лип'я
Дзвони з Лип'я німці забрали. Ще у війну. Певно, переплавили їх.
Василь Моцьо, 1932 р.н., Лодина
Дзвони перед виселенням закопали у надійному місці. Учасники демонтажу дзвіниці вже повмирали. Але не виключено, що поляки невдовзі знайдуть їх. Великий дзвін у нашому селі розганяв страшні градоносні хмари. Менший дзвін сповіщав людей про нещастя, про покійника у селі.
Катерина Шумовська, 1929 р.н., Панищів
Три дзвони залишили ми у Панищеві. Один дзвін три тонни мав.
У Поляні дзвони з костелу забрали в колгосп. А дзвони з церкви ми лишали, як їхали. У костелі дзвони були великі, а в церкві— малі.
Дзвін великий лишили у Рябому, не закопували. Казали, що його вночі приїхали і забрали. Але ніхто не бачив хто і куди. То вже було після того, як ми виїхали.
Дзвони зі Скородного ми віддали у Боберку. Один був дуже великий, а двоє — малі. Малі нам віддали до церкви, а великий у Боберці досі.
Петро Воляр, 1925 р.н., Скородний
Мій тато був старостою в церкві, як нас вивозили. Іконостас залишився у церкві в Скородному. Дзвони передали у Боберку. Так люди вирішили,бо перевезти їх у той час було проблематично. А всі церковні речі забрали. Все було в нашій хаті, поки церкву не відкрили.
У нашій церкві зі Скородного зараз є процесія, є 2 образи, які ще давно з Кальварїї скородняни везли.
У Сокольому були два дзвони на дзвіниці. Рускі шофери їх кудись забрали. Один дзвонив, коли хтось помер. А в Телешниці Сянній був такий дзвін, що хмари з градом розганяв.
Три великі дзвони з Соколього застава забрала, я к вже були в нас рускі.
Василь Марич, 1927 р.н., Стебник
Дзвін лишився у Стебнику, як ми їхали. Не знаємо, де тепер.
Іван Ричак, 1920 р. н., Стебник
У Стебнику було 5 дзвонів: один великий, а решта малі. Під час пожежі малі поплавилися,а великий забрали в село, бо церква згоріла. Відправі була у хаті поляка, Юзика Вуйцика. Дзвін був коло хати. А де тепер — ніхто не знає.
Катерина Сиванич, 1920 р.н., Хревт
Дзвони залишили полякам.
Іван Горецький, 1926 р.н.,
Іван Ричак Хревт
Наш церковник Михайло Тимців віддав багато речей із нашої церкви у Верхнє Синьовидне на Львівщині: чашу, дзвоники, підсвічники, фелони, певно, і Євангеліє. В Михайло-Лариному люди з Вільхівців мають образ Матері Божої.
Федір Зигар, 1917 р.н., Чорна
Зараз наші дзвони на дзвіниці у Чорній. З собою їх взяти не дозволяли.
 |
|
Дзвіниця у с. Стервяжик |
 |
|
Іван Юрчишин, Павло Лисейко, Марія Андраш, Наталя Шатковська під час Бойківської Ватри в Устріках, 2002 р. |
Павло Лисейко, 1935 р.н., Михновець
Об'явили в селі, що будуть переселяти щоб збиралися в дорогу. Батьки зарізали свиню, щоб у дорозі мали що їсти. Але не так сталося, як гадалося. В гарячу пору року нам довелося довго сидіти на вокзалі. Колись м'ясо у нас зберігали у пивницях у маленьких бочках, пересипане сіллю... Під час стоянки на вокзалі і в товарних вагонах не було де і як приготувати їсти. І поки чекали на вокзалі у Старому Самборі (а ми чекали понад тиждень), а потім поки тиждень їхали на Одещину, за той час у м'ясі завелися черви і нам довелося все викинути.
Коли солдати приїхали до нашого будинку, батьків вдома не було. Тато і мама були в Стрілках у лікарні. Але на це ніхто не зважав. Солдати почали евакуювати нас,дітей. Ми з сестрою плакали, опиралися, бо боялися їхати у далеку дорогу без батьків, але солдати і слухати нічого не хотіли. Наш одяг до того часу вже був забитий у дерев'яних скринях. Майно і нас кинули на вантажну машину і повезли у Самбір на вокзал. А корова так і лишилася прив 'язана у стайні.