Потім із лікарні привезли батьків. їм навіть не дозволили попрощатися з рідним обійстям і забрати корову,а повезли відразу на вокзал. На вокзалі ми чекали близько тижня, поки звезуть усіх людей, а потім стільки ж, поки подадуть вагони.
У селі Мшанець (нині — Старосамбірський район Львівської області) і зараз живе татова сестра, якій скоро виповниться 99 років. Вона пішла пішки до нас додому і привела нам нашу корову-годувальницю. А наш дідо, котрий жив у неї, накосив на горі Магура трави, висушив і привіз на станцію для корови, бо вона голодною дуже ревіла. Добре, що хоч вода була в потічках. Так ми прогодували свою годувальницю. Корови вантажили в один вагон і на зупинках батьки ходили їх годувати, поїти, доїти, щоб було дорогоцінне молоко, яке рятувало від голоду.
Нам обіцяли, що привезуть на все готове, що чекають на нас готові будинки. Нас привезли на Одещину, в с. Романівку Люба-шівського району. Скинули на подвір'ї в однієї жінки і поїхали. Хатинка маленька, місця немає. З дошок, які ми привезли, збудували шопу (сарай для сіна) і ми з татом там спали. Вже холодно, 6 градусів морозу. Тоді голова колгоспу змилосердився і поселив нас у невеличку хату. Тоді вона здавалася нам раєм, бо не так дошкуляв мороз. У хатині була одна кімнатка і кухня. Опалювали хату різним сміттям і соломою. За соломою ходили за 6 кілометрів, інакше не було на чому їсти приготувати і годувати корову. А ходили темними ночами крадучись, бо ніхто соломи нам не виділяв, тому доводилось красти. Збиралися по кілька чоловік, щоб не так було страшно йти вночі. А вдома ніхто й не знав, що то таке — красти. У нас у Михновці колись люди як йшли на поле, то хату не закривали, а лише підпирали двері палицею чи мітлою, щоб усі знали, що нікого немає вдома.
Кілька років тому уродженці сіл Михновиць, Лип'я, Чорна, Бистрий у Долині об'єдналися в громадську організацію “Бойківщина", щоб разом зберегти пам'ять про пережите для нащадків.
Поліна Зарічнюк, 1937 р.н.,
Чорна
 |
|
Поліна Зарічнюк |
Коли пригадую про наше виселення, на очі навертаються сльози. Була пізня осінь. Люди не вірили, що нас усіх вивезуть зі своїх домівок, що доведеться залишити рідне село, рідну землю, де ходили стежками дитинства. Коли виїжджали, всі ми плакали, що нам випала така доля залишити рідне гніздо. Але тоді багатьох ще гріла думка: ми обов'язково повернемося додому!
Мені тоді було 13 років. У нашій сім7 було 11 осіб. Найстаршій сестрі Марії, яка на той час вже овдовіла, було 25 років, а найменшому братові — лише 2 роки. Чоловік сестри загинув 1945 р. у Чехословаччині. Вона залишилася з немовлям на руках і прийшла жити до нас. І так нас стало уже дванадцятеро.
Тато працював нафтовиком, тому його перевели на нафтопромисел у с. Ріпне Рожнятівського району Станіславської області. А сусідів і родичів вивезли аж у Донецьку область.
Вивозили нас так. Речі наказали спакувати заздалегідь. Одного дня на подвір'я заїхали вантажівки і повантажили на них тата, маму, сестер, братів разом з худобою. Ніхто нікого не питав і ніхто нікого не слухав. Завезли нас на станцію в Нижніх Устріках, а звідти ми їхали на станцію Рожнятів. їхали цілий тиждень у товарному вагоні разом із худобою. Жаль роздирав наші серця, але ми були безсилі щось змінити. В рідному селі залишилися тільки коти. Село неначе оніміло. Для нас усіх це було великим потрясінням. Я пам'ятаю, як ми, діти, плакали разом з батьками.
Нас — 12 осіб — поселили у двокімнатну квартиру в селі Вільхівка. Там був лісопильний цех і нафтопромисел, а середньої школи не було. Тому я ходила щодня 7 кілометрів до школи у Перегінську. Жити нам було дуже важко. Заробляв батько небагато. Мої старші брати й сестри не пішли до школи, оскільки змушені були заробляти собі на життя. Ми згадували своє село, в якому залишилося 50 гектарів нашої землі, зокрема 10 гектарів лісу, а також три будинки, де ми усі могли жити не в такій тісноті і не в таких злиднях.
1955 року, коли нафтове родивище в Ріпному було вичерпане, тата перевели у місто Долину. Мій батько помер 1971 року, а мама — через три роки по його смерті. До останніх днів батьки хотіли повернутися в рідне село, мріяли бути похованими в Чорній. Та все це було марно. Вони спочивають на цвинтарі в Долині разом з іншими виселеними з Чорної односельцями.