Ми згодом обклали переселенську хату цеглою, а літню кухню збудували з ракушечника.
Я вийшла заміж у 55-му році за парубка з Хмеля. На моєму весіллі ще ладкали. Грали на скрипках Михайло Попіль, Сир-ко Лука, на барабані — Микола Вільховський. А тепер лише у карти грають, тепер нефайно. Тут відразу усі брали тільки своїх, бо ще вірили, що у Хміль поїдемо. Старші люди навіть не хотіли спочатку особливо розбудовуватися, бо жили з надією повернутися у рідний край. Бо вдома — то вдома, як би тяжко не було. У горах життя важке, треба тяжко робити. Ми змалечку навчені до роботи, як рабські коні. А думаємо, як візьмемо собі місцевого чи місцеву, то чи буде вона хотіти там жити?! А ми всі дуже хотіли вертатися. Любов до Хмеля була сильніша...
Коли ми приїхали, нас було менше у селі, ніж місцевих. А тепер мабуть вже більше. Бо місцеві порозліталися по містах, а з наших людей ніхто нікуди не їхав, бо постійно мріяли: нас ще у Хміль заберуть, ми ще повернемося!
 |
|
Адам Кріль |
Мені батько якраз перед виселенням хату побудував. Все зробив так, як треба, а в 51-му році — виселення. Хоч казали про це, та ніхто не вірив. Як так, куди підеш з хати? Нам казали, що Сталін з поляками домовився, щоб наш нафтовий район відійшов до Польщі, бо поляки не мали нафти, а Сталіну віддали Червоноградсь-кий вугільний басейн. Поміняли територію. Про людей хто тоді думав? Ніхто.
З Чорної в Донецьк їздила делегація. Муль Іван їздив. Потім хвалили, як там добре. Вони мусили так казати. Тоді часи такі були.
Давали на майно машини. Скільки було у вас майна, стільки машин і давали. Те майно везли до Устрік, вантажили у вагон. А я їхав з тестем пульманом.
Дали мені переселенський білет, а я думаю: поїду я раніше, щоб ще до зими хату собі поставити. А як приїхав на станцію Карань,як побачив... Наші люди до такого не звикли, везуть корови, а трави зовсім нема, все вигоріло. Сіли ми під деревом, а на тому дереві ні листочка. Мухи лазять по землі великі і чорні, як таргани. А наша худоба така красива стоїть прив'язана. Корови ричать,трава колюча,вони не пасуть. Біда та й годі!
Нас відразу у колгосп записали. Жінка була колгоспницею, але я не колгоспник, я у копальні робив. Ми тоді пішли в До-нецький обком, але нічого не допомагало. Кажуть: вас переселили в село, то й робіть у колгоспі, ї ми зробилися, як полонені. А в селі нема що робити — 34 німецькі хати, там колись колонія була.
Я, не повідомляючи колгосп, влаштувався на роботу в Карань, на станцію. Але й там мене найшли. Кажуть: ти повинен у колгоспі працювати. Я прийшов до тестя і кажу: тату, я тут не буду, я ЇДУ в Західну Україну. Хату залишив своєму швагру, Федору Зигарю,одну корову продав за безцінь, другу лишив родичам, і на самий Йордан 52-го року приїхав я з валізами в Битків. Мій земляк, Микола Гусак,взяв мене на квартиру, пішов я на роботу на нафтопромисел, а там було вже багато наших з Чорної. Бо коли нас виселяли, люди робили великий рух і тоді робітників наказали розподілити по промислах. У Биткові нам було краще. Ліси, трава, клімат той, зима така. Я приїхав сюди, як у Чорну.
 |
|
Франко Капраль |
Виселяли нас примусово. Ось приклад з Поляни. У нас дві жінки жили, батько їхній помер. А тоді, як молодих хапали і виселяли хати будувати, вони втекли в ліс, у гущавину і переховувалися. «Ястребки» шукали тих дівчат, а як побачили, що корова в них у стайні розтелилася, то забрали ту корову до колгоспу. їх би ніколи не знайшли, але вони носили за собою казан, він на сонці блиснув, і так ястребки знайшли тих дівчат. Одна ще йшла, а другу просто тягнули за собою. Привезли їх в район — а я тоді в районі ліс вантажив на станції — і давали їм гроші, як усім переселенцям за законом, а вони ті гроші порвали і кинули. Тоді їм ті гроші якось уже запхали. Коли дівчата сюди приїхали, то промучилися дві зими, хати вони не мали, бо не йшли у хату. Ночували біля телят у колгоспі. Приходили до мене, я їм деколи їсти давав. Пізніше вони пішки пішли на Захід і прийшли аж до Дрогобича. Люди казали, що одна там померла, а де друга поділася, я не знаю.
Будували нам хати. То в нас у Поляні двері до нужника були кращі, як у тих хатах. Представники казали, що все буде готове, тільки ключ отримаємо. А тут приїхали — ні комори, ні стайні, ні стелі у хаті.