Брати Франко та Ян Капралі (у центрі)
Жили на квартирі, а самі ходили і стелі забивали, і білили, щоб у хату зайти.
Тут була страшна засуха. Корови від сонця і від голоду осліпли.
Ми думали, голодовка буде. Картоплі узяли з собою небагато,ящики чотири. Як ми прийшли на квартиру до одного болгарина, він питає нас: а що ви будете з тою картоплею робити. Привезли ми 4 корови, льоху з малими поросятками. Вона саме опоросилася, коли нас мали вантажити. А тут якраз морози почалися. Ми її околотами обклали, тато навіть ковдрами накривав. А поросята малі, як щури. Як ми приїхали сюди, то всі сусіди диву валися, як ми таких малих поросят змогли привезти. А місцеві не вірили, що льоху вигодували до 3-х центнерів. Йшли дивитися, як на виставку.
51-й і 52-й роки були неврожайними. А в 53-му снігу взимку нападало багато і відтоді почалися врожаї. Болгари — бо ми живемо в болгарському селі — досі говорять: то нам переселенці дощ привезли!
Трохи нам зерна давали, щоб скотину годувати. Колгосп сам ледве кінці з кінцями зводив. Ще у Поляні, як у нас все в колгосп забирали, батько казав: хай беруть, їх чорт вирве. А бачите, їх не вирвав, а нас вирвав!
Іван Лаврінок, 1931 р.н., с. ЛигГя
Прийшов сумнозвісний 51 рік. Наїхали з області, району, міліції, НКВС. Відразу почали переписувати оселі, прибудови. Казали, що то на страховий податок. Люди ставлять могоричі, щоб менше записали, щоб менше було платити. Тому деякі прибудови взагалі не записали.
Відтак сказали, що будуть переселяти в три етапи в Одеську область Врадіївський район. У Старому Самборі нас повантажили в товарні вагони разом з коровами. Транспорту давали мало, хоч обіцяли, що дадуть стільки, скільки треба. Везли довго й нудно, а таку відстань можна проїхати за 20 годин. Висадили нас у полі подалі від станції. Люди чекали по 3 дні, поки їх забрали в село. А в селі в одній землянці по дві-три родини жили.
Хати були готові лише наполовину, то самі люди їх доліплювали, щоб мати свій куток. У подальшому за ті хати ще довелося платити по 5 тисяч рублів. У Павлівці, куди нас переселили, добра не було. Тільки тяжка робота і пекуче сонце. Треба було красти, щоб опалити хату чи накормити худобу. Місцеві люди жили дуже бідно. Називали нас бандерівцями і навіть поляками.
Частину села, де поселилися наші люди, називали Корея, бо тоді саме була війна в Кореї. Однак людей тримало те, що вони були разом і деколи співали про свою долю: «У Карпатах ми родились, у Карпатах ми росли, а тепер чужі її люди в чужий край нас завезли...»
Навіть птахи повертаються у свій рідний край, а наші люди такої можливості не мали. Я потрапив у своє село тільки через 51 рік після виселення — 2002 року. Поїздку нам організувала Дарія Петречко — голова обласного товариства «Бойківщи-на», уродженка сусіднього села Чорна.
Серце плакало від побаченого у нашому селі: церква спалена,дзвіниця зруйнована, цвинтар заріс, від школи, читальні, попівства і сліду не лишилося. Поля запустіли, річки замулені, садів немає. На цвинтарі ми віднайшли кам’яний хрест нашого діда по мамі Фізера Федора. Підправили могилу повстанцям, похованим на нашому цвинтарі. За кошти Лаврінків Миколи, Івана і Марійки встановили хрест, на якому були записані всі прізвища людей, котрі мешкали у с. Лип'я: Лаврінок, Ма-линовський, Фізер, Котула, Уштан, Скуб/ш, Дубей, Петрушке-вич, Онуфрик, Кріль, Танчак та ін. Помолилися зі сльозами на очах, сфотографувалися на руїнах дзвіниці.
До музею “Бойківщина" у Долині я віддав 26 бойківських експонатів.