Кому належать бойківські дзвони Майже п'ятдесят років тому бойки у Бескидах закопали церковні дзвони, коли дізналися про депортацію на південь України. Тільки-но з'явилася можливість повернути заховане, почали домагатися його у польських урядовців. 1 останні робили все для того, щоб ці люди втрачали віру в успіх своїх домагань.
Тому цю історію важко назвати історією про дзвони. Радше це історія про продовження наруги. Щось на кшталт того, наче колись один сусіда забрав у вас все, що маєте, віддав його іншому, а той інший нині не хотів би повернути вам навіть дещицю. При цьому перший робить вигляд, що розкаявся, другий — що співчуває. А у вас і досі — анічогісінько...
У цій історії дзвони — не просто цінна церковна реліквія, а певний символ. Таке соб і ненав'язливе нагадування обкраденому і скривдженому, що він може нарікати на винуватців, писати листи, знаходити своє майно, але все це не гарантує повернення втраченого.
Жоден із довгожителів з-поміж колишніх мешканців Літовищів (нині — Лютовіска Підкарпатського воєводства) не пам'ятає достеменно, коли і звідки привезли два дужі церковні дзвони із бронзи у греко-католицьку церкву Святого МихаГла Архангела. Розповідають
 |
|
Церковне братство. Літовищі. 30-ті pp. |
Дзвони не просто скликали людей до церкви — вони були предметом гордості. Тому 1951 року, коли мешканцям Літовищів (тодішня назва — Шевченково Нижньоустріцького району) повідомили про переселення, дзвони парафіяни напризволяще залишити не могли. Порадившись, дійшли зисновку, що слід їх зняти із дзвіниці і закопати на території поміж церквою і цвинтарем. Нащадки пояснюють рішення батьків просто — жоден із мешканців Літовищів не припускав навіть думки, що покидає свої гори назавжди.
П'ятеро чоловіків, котрі безпосередньо закопували дзвони, вже померли. Один із них, Федір Пагулич, перед смертю розповів, де саме закопано церковний скарб, своєму молодшому синові. Власне, якби не свідчення 70-річного Івана Пагулича, який точно вказав місце схоронення дзвонів, що ними скористався Федір Грицуняк, вони й досі лежали б у сирій землі.
 |
Товарні вагони привезли мешканців Літовищів на південь, у село Дудчани Херсонської області. Таврійські степи, малолюдні після голодоморів 1933 і 1946 років, потребували нових працьовитих рук. У Літовищах бойки залишили будинки і стодоли, а в Дудчанах декотрим довелося спати під зорями, поки знову не збудували собі помешкання мозолями і фактично за власний кошт.
Церкви в Дудчанах також не було — храм Божий, в якому брав шлюб сам барон Фальц-Фейн, колишній володар Таврії, знищили після рево
люції. Тому виховані у релігійних традиціях бойки кілька десятиліть поспіль ходили за 10 км ../сусіднє село, де вона ще чудом уціліла.
Мрія про свою церкву здійснилася лише через 40 років після виселення. Відразу після здобуття Україною незалежності гурт віруючих із Дудчан, один з перших у південній Україні, взявся за будівництво нового храму, який і споруджено виключно на кошти парафіян. А коли добудували дзвіницю, згадали про дзвони, закопані майже півстоліття тому.
Члени церковної громади навіть не припускали, що на шляху повернення дзвонів їх чекатиме стільки перепон. Спочатку за посередництвом культурно-громадського товариства «Надсяння» зі Львова та тодішнього радника Посольства України в Польщі Теодозія Стара-ка громада звернулася до голови Ради Міністрів Республіки Польща Влодзімежа Цімошевича. У червні 1997 року голова «Надсяння» Володимир Середа листовно переконував голову польського уряду, що «акт передачі церковних дзвонів польською державою стане помітною віхою на шляху єднання між нашими народами»». Пан Цімошевич на звернення жодним чином не відреагував, та представники церковної громади не зупинялися. Знову завдяки посередництву В. Середи звернулися до Національного комітету з питань повернення в Україну культурних цінностей. Листи і візити до керівництва Коміте-
 |
|
Родина Грицуняків. Перший ліворуч — Федір Грицуняк |
ту представників громади дали результати лише наприкінці 1998 року, коли Олександр Федорук, голова Національного комітету з питань повернення в Україну культурних цінностей, одержав лист від Станіслава Журовського, уповноваженого уряду Республіки Польща
з питань культурної спадщини за кордоном. Нарешті польська сторона заявила, що готова до обговорення питання.