Минуло ще півроку, поки урядовці Федорук і Журовський «стали на шлях до порозуміння». Добра звістка прийшла в Дудчани наприкінці травня: польська сторона дала дозвіл на приїзд української делегації у Лютовіск з метою «визначення місця, де були закопані дзвони». Анна Ісасва-Лесишин, староста громади, і Федір Грицуняк у червні прибули до Літовищів, де зустрілися з Яцеком Міллером, начальником східного відділу міністерства, очолюваного Журовським. Щоб прискорити пошуки, польська сторона запропонувала послуги саперів із Ярослава.
У протоколі про виконання церковних дзвонів у Літовищах зазначається: «Представники української сторони вказали місце заховання дзвонів. Знайдено два церковні дзвони під назвами IWAN (500 кг) і MICHAIŁ (150 кг). Дзвони збереглися у доброму стані». Знахідку передали на зберігання на майданчик бещадського відділу прикордонної охорони в Літовищах з формулюванням, що вони залишатимуться там «до з’ясування справи урядовцями двох країн».
Здавалося б, історія ось-ось закінчиться хепі-ендом. Та не так сталося, як гадалося. Тетяна Мостицька, заступниця голови Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей, каже, що, по-перше, польська сторона не дотримала домовленостей, досягнутих під час зустрічі між панами Федоруком і Журовським, що відбувалася ще до початку пошуків. «Уповноважені двох країн тоді дійшли згоди, що польська сторона дозволить українській знайти і забрати дзвони у Літовищах, а українська відповідно дозволить полякам провадити пошук і повернути собі знайдені польські військові реліквії на заході України»,
 |
|
Про смерть кількох поколінь літовищан не сповіщали дзвони. |
— говорить пані Мо-стицька. Одначе після знайдення дзвонів «апетити» польської сторони раптово зросли.
У листі, адресованому на ім'я Олександра Федорука, голови Комісії, Станіслав Журовський, уповноважений польського уряду, вже веде мову про цінні музейні експонати, що знаходяться у Львові, — картину «Ісус Христос перед Піла-том» та скульптуру «Мадонна з немовлям». Передачу цих культурних цінностей Польщі (хоч українські урядовці твердять, що вони не підпадають під категорію незаконно вивезених із території Польщі цінностей) пан Журовський назвав умовою повернення церковних дзвонів в Україну, повідомляють у Національному комітеті. За словами Т. Мостицької. пошуки військових реліквій польською стороною не проводилися, і про них пан Журовський у своєму останньому листі навіть не обмовився.
«Дмитро Павличко, посол України у Польщі, після «крутої» зміни вимог польської сторони пише резолюцію: бартер виключено!» - говорить пані Мостицька, беззастережно погоджуючись з позицією посла.
А що ж церковна громада? Пані Ісаєва-Лесишин далі пише листи до Національного комітету з проханням полагодити справу. Окрилена теплим прийомом мешканців Літовищів, допомогою під час викопування війта ґміни Лютовіска (польський варіант назви села) Влодзіме-жа Подими, запевненнями пана Міллера повернути знахідку за лічені тижні, староста ледь не пообіцяла сільській громаді, що до Різдва 2000 року люди неодмінно почують дзвони з прадідівської землі. Згадує пані Анна цікаву репліку, що злетіла з уст одного польського чиновника: «Дзвони такі гарні, що їм місце не в українському селі, а у самій Варшаві». Тоді вона сприйняла ці слова як комплімент, а тепер... «Щотижня телефоную Тетяні Мостицькій. А у відповідь чую одне: пан Федорук не може зустрітися з паном Журовським, бо нові вимоги польської сторони для нас неприйнятні», — повідомляє пані Анна.
Ультиматум них сусідів колишні мешканці села та їхні нащадки сприйняли як особисту образу.
Ба навіть — як продовження наруги. «Коли нас вигнали з Літо-вищів, ми залишили майбутнім мешканцям— полякам, переселеним із Західного Бугу, все, що мали, — церкву, будинки, стодоли. Мало що збереглося. І коли ми по- Автор біля «Михайла», 2002 р. чали вимагати бодай
частинку того, що вціліло, нам сказали, що за це наша держава винна культурні цінності!» — обурюються в Дудчанах літні люди, коли збираються біля церкви.
Не пошкодуйте грошей, поїдьте в Літовищі і ви переконаєтесь: їхні слова — чистісінька правда. Десятки будинків, споруджених бойками, досі є житлом для нових господарів — поляків. Про церкву — окрема розмова. До реставрації костела, дванадцять років поспіль, церква служила за костел, а коли у 1963-му костел відновили, церкву перетворили на музей. А потім, в 1970-му, коли вона виявилася непотрібною, затіяли ремонт. І коли «доремонтувалися» до того, що в ній поросли гриби і все почало гнити, тоді її розібрали, а решки віддали — ні, не на українську церкву, а на костел у Двернику. Про це ви прочитаєте в будь-якому краєзнавчому довіднику. Нащадки мешканців Літовищів бачать українські сліди в рідному селі тільки на фотокартках і хочуть повернути єдине, що можна повернути, — церковні дзвони.