«Наше природне бажання повернути духовні цінності батьків — церковні дзвони, придбані виключно на кошти парафіян, — стало предметом незрозумілого для нас торгу». Під такими словами підписуються тепер колишні мешканці Літовищ та їхні нащадки у листі, зверненому до посла Республіки Польща в Україні Єжі Бара.
Ось, власне, І все. Якби не одне суттєве зауваження. Чому поверненням церковних реліквій опікується Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей, а не Національний комітет з релігій? Тим паче, що за твердженням експертів, дзвони не підпадають під категорію культурних цінностей. На жаль, єдине.
що вдалося з’ясувати у Національному комітеті з релігій, — це те, що «зараз ми включаємося у цю справу». Та чи знайде комітет спільну мову з відповідним польським відомством і скільки на це піде часу?
Поміж іншим, справа має ще й міжконфесійний відтінок. Мешканці Літовищ були греко-католиками, а тепер вони і їхні нащадки ходять у Дудчанах до православної церкви Київського патріархату (митрополит — Філарет). За словами отця Богдана Степана з греко-ка-толицької курії у Перемишлі, юридично власником дзвонів вважається греко-католицька церква і, згідно з польським законодавством, держава, у чиїй власності ці дзвони поки що перебувають, має передати речі, знайдені в надрах на її території, власникові. Разом з тим отець Богдан Степан запевняє, що греко-католицька церква в Польщі не втручалася у справу, оскільки колишні мешканці Літовищів у жодний спосіб не зверталися до представників греко-католицької церкви.3
«Наше слово», 23 січня 2000 р.
Залізний хрест 60-рІчний Степан Моцьо подолав відстань в 1200 кілометрів велосипедом. їхав з Херсонщини у Карпатські Бескиди. З хрестом, власноручно викуваним, щоб поставити його на могилі батька. Батька пан Степан не пам'ятав, як не пам'ятав і рідного села, з яким його 50 літ тому розділила лінія кордону. Повертався пан Степан на батьківщину, і був там тепер іноземцем.
Навіть пошепки говорити про те. за яких обставин загинув Микола Моцьо, батько Степана, у с. Зміївці, що на Херсонщині, боялися до початку 90-х. Навіть з родичами і рідними дітьми. Микола в березні 1945 р. поліг у лісі від куль червонопогонників під час ліквідації криївки. Кулі тоді влучили в трьох партизанів, двом пощастило втекти. За Іваном, братом загиблого, гнався Амур, вівчарка з прикордонної застави. Наздогнавши, обнюхав і побіг назад — назустріч кулі за непослух. Іван перейшов кордон, до 1998 р. жив у Польщі під чужим прізвищем.
Тіла загиблих селяни перенесли в трупарню. Поховали під наглядом чекістів на цвинтарі — без священика, без биття в дзвін. Анна
Моцьо приходила з 2-річним Степаном на той цвинтар і зу-ШтШ- І®?ЩШШЖпинялася біля двох яворів.
Там була насипана могила, в якій лежав її чоловік. Вдові бу-Ж ло ледь за двадцять.
■ ...Десять років тому кіль-
ком людям зі Зміївки вдалося побувати у рідному селі Лоди-ні. яке від 1951 р. знаходиться на гориторії Польщі. Місце по-щховання Миколи Моця знай-^ ІЙ8| шли відразу: явори ніхго нй
зрубав, могила підупала. Від-коли довідався про це пан Сіепан, дав собі слово, що
4 обов’язково викує хрест, поставить його на могилі батька, а матері привезе фотокартку Слова він дотримав, тільки фотокартки мати вже не побачила — не дожила...
Кілька епізодів Історія сіл Лодини і Берегів Пам'ятний знак про депортацію 1951 р. Долішніх Ліського повіту, роз-у с. Зміївка на Херсонщині ташованих поблизу містечка
Устріки Долішні, навіть на перший погляд не видається історією пересічних бойківських сіл, які борсалися в злиднях за Австрії і Польщі, налагоджували громадське життя в міжвоєнний період, допомагали своїм партизанам і паралельно платили контингенти за німців або податки за радянської доби. З цими селами пов'язав свою долю греко-католицький душпас-тир Михайло Зубрицький — дослідник Бойківщини і добрий приятель Івана Франка. В 1914 р. він прийняв парафію Береги Долішні з дочірньою церквою в Лодині. Австрійська влада переслідувала його за симпатії до Росії і навіть кинула до концентраційного табору в Талер-гофі. Через кілька років Зубрицького арештовують поляки за сприяння ЗУНР. Зацькований владою, в 1919 році душпастир помирає. Його наступник, отець Вербенець, лояльний до всіх окупаційних влад, жодного разу не відправив панахиду на могилі Зубрицького на цвинтарі в Берегах Долішніх.
3