В 1932 році польська влада намагалася запровадити «свято праці» — такий собі «суботи и к» раз на рік, щоб люди безплатно будували дороги. Зібрання війтів з цього приводу відбувалося у Берегах. Селяни зустріли звістку і представників влад з лопатами і палицями в руках. Тільки-но поліція арештувала 39 непокірних, у всіх довколишніх селах Ліського повіту били у дзвони і люди йшли роззброювати поліцію з вилами і косами. Бойки, котрим за вісімдесят, пам'ятають, як за повсталими спостерігали з літаків, і польська поліція стріляла в натовп. Повстання тривало майже три тижні. Відбулися 4 регулярні битви. Кілька сотень загинули. Заарештовано 800 осіб, серед яких були жінки. Поранених — не злічити. Але 15 тисяч бойків із 19 сіл вирішили боротися до останнього. Лише коли оголосили, що свято праці відміняється, вони розійшлися.
 |
|
Земля з Берегів, Нанової і Лодини під знаком скорботи |
Через 7 років після Ліського повстання до бойків з Берегів, Ло-дини і Нанови приходить нова влада. Через 15 років всіх заганяють до колгоспу і забирають худобу, реманент, а людей змушують безплатно працювати щодня. Бойки згадують, як ще недавно були героями.
Тепер за героями приїздять вночі і вивозять їх без сліду.
Восени 1939 р. почали складати списки «неблагонадійних». Молодь не бачила іншого виходу, як утікати до німців, за Сян, який був тоді прикордонною рікою. Нелегально переходили кордон масово і поодинці.
Самі німці повертаються через 2 роки і бавляться «в українських друзів» не довго. Гестапівець Йоган Беккер, син німецького колоніста з-під Львова, розстрілює директора лодинської школи за співпрацю з ОУН. Молодь відправляють до Німеччини.
Влітку 1944 р. боєздатна частина юнаків у підвалі будинку Євста-хія Романіва в Лодині готується до збройної боротьби у підпіллі. Заготовляють продукти, одяг. Михайло Моцьо обладнав у своїй домів-ціі бункери для зброї. Однозначно ризикував, бо мав у хаті четверо малих дітей. Зброю, що зберігалася у нього, на очах у німців-фрон-товиків роздали 150 повстанцям, які рушили в західному напрямку. За даними Василя Моцьо, котрий цього року видав книжку «Лодина», в якій описав історію свого села за архівними документами і спогадами, в лавах УПА загинули 13 його односельців. З каяттям в НКВС не прийшов ніхто.
Після хвилі репресій у 1947-му, навесні наступного року розпочали колективізацію. Колгосп створили — тільки колгоспників не було. Почалися переслідування, складалися списки куркулів, бандпосібни-ків. Та 37 господарств все одно залишалися одноосібними.
Олексу Тиркалу з Лодини засудили на 5 літ, тому що скосив в'язку конюшини. Сіяв він її на своєму полі, а косив, як його запевняли, уже на колгоспному. Кричав, що такого не було навіть за панщини. Панські гайдуки били по плечах, проте не влаштовували нічних облав, не тримали у пивницях, щоб підписати документ про фактичне дарування ледь не всього майна на чужу (колгоспну) користь.
Очистити територію
В 50-му році бойківські косогори полисіли. Ліс відправляли на схід. Пройшли поголоски, що район віддадуть полякам. Не хотіли вірити в це селяни. В березні представники влад вже компетентно роз'яснювали їм, що переселення — невідворотне, що за ділянку багатої на нафту землі, на якій вони мешкають, УРСР одержить ділянку землі в районі Кристинополя, де знайшли поклади вугілля. Все обґрунтовували економічною доцільністю як для держави, так і для людей: поїдете з кам'янистих гір на чорноземи. Тільки ніхто не радів такій перспективі. Пам'ятали, як з цих родючих чорноземів приходили до них голодні люди.
У травні з Берегів, Лодини і Нанової поїхала делегація у Зміївку. Урожай 1951-го був рекордно високим. Розповіді очевидців розпачу не розвіяли.
19 років мав тоді Василь Моцьо, уродженець Лодини, а нині львів'янин, колишній директор Львівської опери. У своїй книжці він майстерно описав моторошну картину залякування людей на залізничній станції, коли майно вантажили у вагони. Виявляється, однооосібни-кам з Лодини погрожували, що їх повезуть не на Херсонщину, а в Сибір, якщо не подадуть заяв до колгоспу. Провокація не вдалася, бо люди заявили: «Якщо ми вже покинули рідну хату, то можемо їхати і в Сибір!»
Всіх депортованих з пожитками привезли до причалу «Зміївка». Транспорт, щоб перевести речі в село, виділяли лише після того, як голова родини віддавав переселенський квиток. Це було запорукою того, що переселенець нікуди не втече і працюватиме в колгоспі. Михайло Моцьо, батько автора книжки, відразу оцінив ситуацію. Документів не віддав, сказав, що випали вони з кишені в Дніпро, коли вантажив речі. Через кілька днів родина Моцьо вже їхала на захід — поближче до малої батьківщини...