Міф №1. Українці їхали з Польщі добровільно, бо хотіли жити разом з українцями в Україні.
Для українців з-під Горлиць, Перемишля чи Холма рідна земля асоціювалася не зі Збручем чи Дніпром, а насамперед — з рідною стріхою. Навіть польські історики визнають території, «очищені» від українського населення, територіями, де мешкали субетнічні групи - лемки, бойки, надсянці та ін. Землю, на якій українці жили упродовж багатьох століть і де складали виразну більшість, вони сприймали не інакше, як своєю батьківщиною. Така ситуація була характерною не лише для українців. Скажімо, в часи Австро-Угорщини поляки також вважали свої етнічні терени польськими, хоч вони перебували в межах імперії. По-друге, якщо зважити на патріотичну налаштованість українців у Польщі та мізерну популярність «лівих» течій на західних етнічних українських землях, навряд чи бачили вони в Радянській Україні, що нею керували комуністи з Москви, Україну своєї мрії.
Міф №2. Примусово переселяли лише тих українців, які були в ОУН-УПА або сприяли “бандерівцям”.
Всіх запідозрених в участі або сприянні УПА справді виселяли. Але далеко за межі України. Поза тим, сам масштаб депортації цілковито спростовує наведене твердження. Адже викорінювали не просто певні категорії людей, а всі без винятку українські й так звані змішані родини із сотень сіл і містечок.
Важливий аспект — неоднорідність настроїв населення західних земель. Скажімо, якщо змішані (українсько-польські або ж українсько-німецькі) родини на Холмщині були звичним фактом, то на Бой-ківщині — радше винятком. Якщо західною Лемківщиною десятиліттями бродив привид москвофільства, то в Надсянні подібні ідеї сприймалися як вияв ексцентричності. В деяких регіонах, наприклад, у західній Лемківщині, на час виселення жодного «упівця» не було. Однак це не завадило польським військовим заганяти українців у вагони. Отже, під час переселенських акцій політичних поглядів^людей ніхто не брав до уваги. Польщу «очищували» від українців, а УРСР — від поляків. Після того як УПА почало боронити українців Закерзон-ня від відселення, авторитет українського підпілля серед українців зріс ще більше. По суті УПА була єдиною силою, на яку могли розраховувати зацьковані польськими і радянськими військовими люди.
Міф №3. Із Польщі їхали злочинці, щоб уникнути відповідальності перед польським правосуддям.
Це твердження знову ж таки спростовує масштаб переселень. Так само, як несправедливо називати всіх до одного жителів сіл і містечок, що розташувались компактно, бойовиками УПА, так само важко повірити, що у всіх цих селах і містечках українці були виключно шахраями, злодіями, вбивцями тощо.
Міф №4. Українські родини в Польщі жили злиденно, тож вони їхали в Україну, щоб зажити заможніше.
Те, що українці в Польщі жили на загал бідніше, аніж поляки, — незаперечний факт. Зрештою, така доля чекала на кожен народ, котрий не користувався рівними правами з титульною нацією. Чинилися перешкоди в здобутті освіти, передовсім вищої; відповідно, українці були рідкістю в університетах, судах, торговельних установах, а особливо — в органах державної влади. Тобто говорити, що українці були задоволені своїм матеріальним і соціальним становищем у Польщі, не доводиться. З іншого боку, не треба думати, що українці в Польщі мали такі вже великі ілюзії щодо зростання добробуту своїх одноплемінників за радянської влади. Мало хто знає, що українці мали шанс виїхати в УРСР ще в 1939 і 1940 pp. Поодинокі бажаючі поїхали. Проте потім вони нікому не радили наслідувати їхній приклад, а під час війни намагалися повернутися на землю батьків.
Міф №5. Переселення 1951 року не можна вважати насильницьким, оскільки не було явних ознак застосування сили, і людям дозволили взяти з собою майно, а згодом деякі з переселених повернулися на територію Польщі.
Оскільки на той час підрозділи УПА на зазначеному терені були практично ліквідовані, а значна частина населення репресована як «антирадянські» та «класово ворожі» елементи, депортовані не вчиняли значного опору. Акція виселення цього разу не супроводжувалася масовими ексцесами насильства. Дійсно, люди заздалегідь були повідомлені про переселення, мали час, щоб виготовити скрині та ящики для транспортування своїх пожитків. На дві або три родини давали один збитий дошками вагон. У ньому нерідко разом їхали люди і худоба.
Архівні документи та свідчення самих учасників переселення однозначно вказують, що люди були позбавлені можливості як залишитися на переданій Республіці Польща території, так і вільно обирати собі місце майбутнього проживання в межах СРСР. Практично всі примусово переселені особи виявили бажання оселитися в Західній Україні, де були звичні для них природні умови і культурне середовище. Та місце їхнього подальшого проживання було визначене планами переселення. Люди опинилися в південній Україні. Більшість — без даху над головою, хоч декотрим навіть обіцяли «ключі від будинків». На територію Польщі після 1956 р. могли повернутися лише ті, хто мав бодай якісь польські корені. Змішані шлюби в тій частині Бескидів були рідкістю, тож повернулися кілька десятків осіб з-поміж 35 тисяч переселених.