Міф №6. Переселенцям компенсували вартість втраченого майна, тож вони не зазнали матеріальних втрат внаслідок переселення.
Втрати завжди неминучі — навіть якщо це переселення добровільне. А українці із західних земель, як свідчать документи, не завжди мали змогу забрати все своє майно. Непоодинокими були випадки крадіжок на залізничних станціях, де вигнані люди тижнями чекали на вагони. І лише незначна частина депортованих одержала на новому місці окреме житло. Більшості родин довелося поневірятися «по квартирах» або задовольнятися мешканням у бараках і коморах. На вирішення житлового питання йшли роки, хоч компенсації за втрачене майно переселенцям дійсно виплачували, Інша річ — як. Були випадки, коли власнику нової просторої оселі давали на кілька карбованців більше, аніж тому, хто мешкав у старому будинку. Обурені несправедливим розміром компенсації люди масово зверталися до оцінювальних комісій з проханням переглянути вартість майна. У відповідь переселенців звинувачували в суб'єктивності.
Микола Горбаль, народний депутат України минулого скликання, розповідав, як лемкам, громадянам Польщі, агітатори зі східної України урочисто обіцяли, що за кожен лан засіяної пшениці на новому місці їм дадуть такий самісінький лан. Пшеницею потім наділяли, але — не землею. Бо в колгоспах радянської України чекали не господарів із відокремленою від колгоспної землею — чекали на робочу силу. Будь-які натяки лемків, бойків, надсянців і холмщаків, що їм належить тут по кілька гектарів, сприймалися головами сільрад і колгоспів як маячня божевільних. Трагедія полягала в тому, що місцеві та переселенці були братами. Братами по крові, але виховані вони були в політичних умовах різних держав. Тому знадобився час, щоб пристосуватися одне до одного. Переселення завдавало не лише матеріальних втрат, але й моральних страждань упродовж багатьох років.
Міф №7. Питання про переселення вже не актуальне. Найстарші з переселених скоро помруть, а молоді до нього байдужі.
Не тільки депортовані, але й декотрі з їхніх нащадків, народжених вже на території УРСР, переживають моральні страждання, пов'язані зі втратою малої батьківщини та неможливістю повноцінного плекання своєї субетнічної культури в умовах дрібнодисперсного розселення та відсутності будь-якої державної підтримки.
Однак є архівні документи і свідчення ще живих людей. Зрештою, є наукові дослідження. Українські та польські історики дійшли висновку, що переселення або евакуація не є точним і коректним визнанням того, що пережили українці в Польщі у 40-50-х роках XX століття. Науковці схильні вважати, що це була депортація. А депортація — це злочин проти 700 тисяч українців, близько 550 тисяч з яких спрямували до УРСР. Байдужість до трагедії і прагнення не нагадувати про неї — один із парадоксів нашої сьогоднішньої історії.
«День», 21 липня 2001 р.
Як бойки освоїли північ Донеччини Села, в яких живуть депортовані 1951 року бойки, я знайшла на мапі Донеччини поблизу межі з Харківською областю. Подорожньому тут обов'язково розкажуть, що в юму кутку осіло багато репресованих, котрі після ув'язнення не могли повернутися на Західну Україну, а також багато бойків із гірських сіл Турківського району, що їх наприкінці 40-х років вербували “на багату Донеччину”.
На півночі Донеччини бойків з 4 сіл Нижньоустріцького району і села Стебник Хирівського району в 1951 році розкидали по 6 колгоспах. На 2 села розлілили тільки стебничан. Люди з Гошова, Гошов-
ця, Задвір'я і Мочар поселили компактними групами по чотирьох населених пунктах.
 |
|
Греко-католицька церква в с. Михайлівка на Донеччині |
«Коли виселяли людей з Нанови, ми у Стебнику чули: так голосили жінки і діти», — розповіла Роза Мин-зяк про «добровільність» акції. Стебник завезли на Донеччину, сусідню Нанову — на Херсонщину. Колись дівчата, що вийшли заміж в інше