село, ледь не щодня бігали до батьківського обійстя. Депортація унеможливила подальші зустрічі дітей і батьків, братів і сестер.
Села, з яких депортували бойків на північ Донеччини, були невеликими, але, за радянською термінологією, «ураженими бандитизмом і буржуазним націоналізмом». Кілька десятків молодих людей з тих сіл забрали в табори на північ Росії, а поверталися вони вже на Донеччину.
Більшу частину рухомого майна депортовані 1951 р. мали змогу перевезти. Однак певні обмеження були. Наприклад, в деяких селах (Стебнику, Гошові) уповноважені з переселення забороняли селянам брати картоплю. Говорили, що заражена вона страшною інфекцією, хоч самі їли її без обмежень. Не варто нагадувати, що упродовж останніх століть картопля була основним продуктом у раціоні бойків. Старі люди згадували, як один начальник напідпитку заспокоював обурених селян тим, що на сході будуть переходити з картоплі на м’ясо. Тільки хто в ці байки вірив? Молодь, яку переселяли найпершою для будівництва житла на новому місці, листовно повідомляла, щоб брали з собою все, навіть сіно для худоби, бо тут — пустка. На городи з мотиками виходили вночі, потайки від $ влади. Наступним завданням було заванта-
г жити «заборонені» речі. Наприклад, люди з
 |
|
Роза Завалькевич |
с. Стебник Хирівського району сипали картоплю у скрині, а тоді накладали нагору для маскування яблука. Хтось прикривав «отруту» одягом або ковдрами — інакше б конфіскували. Або навіть висунули звинувачення у <‘ВрЄДІТЄЛЬСТВЄ».
Роза Минзяк, приїхавши в с. Шестаков-ку, цілий рік годувала своє дитя кукурудзяною кашею, бо тільки на таку допомогу розщедрилися в колгоспі для виселених: «Раптово нас вивезли, не встигла я все спакувати, тому тут голодували. Вночі мені снився город. Скільки я там картоплі лишила, капусти, буряків!» — пані Роза п’ятдесят років плаче за рідним кутком.
Коли бойків з Гошова почали «записувати» до колгоспу, Євген Ницик був ще юнаком. Як і всі односельці, нічого не хотів віддавати до колгоспу. Але забрали весь реманент, встиг тільки закопати задню телігу. Коли довідався про виселення, хотів викопати, а тоді передумав. «Хто би тоді сказав, що я Гошова більше ніколи не побачу?— плескає в долоні пан Євген. — Думаю, привезуть нас, а ми додому повтікаємо. Тоді я свою телігу викопаю і буду ґаздувати».
Перша зустріч
Надії Євгена Ницика поступово розвіювалися. У селі Криниці для бойків під забудову виділили куток, який називали «на Горі». Досі там люди мають проблеми з водою. За кілька кілометрів йдуть з відрами до колодязя і згадують свої гірські потічки біля кожної хати. В Шес-таковці колодязі близько. Тільки й вони не особливо рятували звиклих до вологого клімату горян. Тяжко переносили спеку, степовий пил, рівнинний ландшафт.
Ще одною проблемою, з якою зіткнулися на початку на нових землях, депортовані згадують відсутність деревини на опал. «Жінки ходили на роботу з мішком. Йшли вулицею і не минали жодного кізяка. Брали його в мішок, вдома сушили, а тоді палили цими коржами», — розповідає про старі колгоспні звичаї Василь Протеняк з Гошова. — Для нас, горян, це було дикістю, але в голоді і холоді довго сидіти не будеш. Довелося й нам палити соломою і кізяком, хоч як не курило і смерділо».
Місцеві й переселенці спочатку дивували одні одних особливостями свого одягу. Бо «моди» значно різнилися. Хоч ніхто в той час не міг похвалитися обновками, але бойки хоч мали вдосталь домотканого одягу. Місцеві ж мали одяг фабричний, та його явно бракувало. Подейкують, що не всі жінки мали одяг на зміну: увечері прали, а зранку одягали, навіть якщо він був вологим. З іншого боку, те, що привезли з собою бойки у скринях, не викликало у степовиків особливого захоплення, хіба що цікавість. Домоткані льняні сорочки, дрібно вишиті мережками, полотняні штани, ткані з вовни куртки все це для південної України в 50-х роках вже було екзотикою.
Зимовими вечорами, коли роботи було менше, до бойків заходили місцеві люди. Снували оповіді про минуле. Степовики намагалися уявити гірські потічки з фореллю, ліси, повні грибів і ягід, а також кам’янисті малородючі ґрунти.
Хатки, як близнятка
З Марією Протеняк у Староварварівці йдемо переселенською вулицею, Бандерштрассе — її й так називають. Сама пані Марія ще до депортації 18-річною була ув'язнена за сприяння українському підпіллю. Майже водночас із донькою священика Василиною Шкільник. Марія Протеняк повернулася після Сибіру на Донеччину, а пані Василина — на захід Польщі, до свого чоловіка. Першу я знайшла без особливого труду в церкві на Донеччині, друга відгукнулася аж із Вроцлава.