Пані Марія покинула всю домашню роботу і веде мене до трьох уцілілих «переселенських» будинків. Усі вони стоять порожніми. Неозброєним оком видно, що неодноразово підмазувалися, люди самостійно добудовували ґанки, господарчі споруди.
— Тепер ці хатки відрізняються одна від одної. А коли їх тільки побудували, всі стояли, як близнята. Я сама довго блудила, поки почала впізнавати свою хату, — розповідає моя провідниця.
У Староварварівці з одним бойком трапилася пригода, про яку досі згадують з сумним сміхом. Втомленим повернувся вночі з чергування. Оскільки дружина вже спала, лампу не запалював. Роздягнувся, ліг, заснув. Через деякий час прокинувся від жіночого вереску. Виявляється, зайшов не до себе, а до сусіда, і вмостився поруч із чужою жінкою. Бо ті хати як ззовні, так і всередині мало чим відрізнялися. Інтер’єри в усіх тоді були у стилі «нічого зайвого»: ліжко, шафа, стіл, лавка...
Ганні Кльок на Донеччині щастило з першого дня. Була на сьомому місяці вагітності й мала четверо дрібних дітей, коли покидала Мочари. Ніхто з місцевих не хотів брати таку родину до себе на квартиру. На залізничній станції ночувала з дітьми просто неба. Потім одна бабця змилостилася і дала їм притулок. На «переселенське» житло довелося чекати не один місяць, багатодітній родині дісталася хата, в якій через пару місяців завалилася стіна, вірніше, її верхній шар —рейки з глиною. «Впало все прямо на ліжко, в якому бавилися діти, а я була на фермі.
 |
|
Катерина Старявська -Миндяк у дівоцтві в с. Мочарах і на схилі літ у с. Михайлівка на Донеччині |
Врятували їх високі бильця ліжка, бо якби сиділи на стільцях поруч, то навряд чи лишилися б живі. — згадує 78-річна пані Ганна. В колгоспі багатодітній родині поспівчували, та рихтувати хату довелося їм з чоловіком удвох.
В 1951 році бойківські косогори раптово почали лисіти. Бойків знову обклали нормами «на ліс». Потім пояснювали, що він необхідний для спорудження житла на новому місці. А як приїхали на південь, побачили, що знову ошукані. Якщо якась частина лісу й приходила на місця, то намагалися «підлататися» ним колгоспи: деревина згодилася й на комори, й на ферми.
Більшість бойків вже не вірили, що можна добитися правди у вищих інстанціях. Але молодий Василь Марич особисто писав з Донеччини скарги. У Києві лист не залишили поза увагою. Люди пам’ятають, як один місцевий «князьок», коли не зміг відзвітувати, де подівся той ліс, погрожував, що закінчить життя самогубством. Та чи стало легше виселенцям? «Приїхала комісія, побачили, які теплі хати — вода взимку у відрі замерзала, а на стелі за ніч намерзало льоду на пару діжок. Деяких начальників зняли з роботи, а нам ніхто нічим не допоміг», — резюмує пан Василь.
За «переселенські» хати з бойків вираховували упродовж 10 років по 5 тисяч рублів. Оскільки люди працювали в колгоспах за палички (трудодні), а отже, не одержували місячної платні, з них вираховували ті копійки, які мали одержати в кінці року. Держава не тільки дала “Переселенцям» кредит на хати, але й за будинки на батьківщині заплатила. Тільки останні оцінила так, що хата разом із усіма господарчими забудовами коштувала удвічі менше, аніж стулена нашвидкуруч коробка на півдні.
Будувалися всі з суворим дотриманням «переселенського» проекту: 6x8 мг. Чи в тебе тільки двоє дітей одної статі, чи в тебе восьмеро дітей і двоє старих батьків — це не мало значення. Стандарт був понад усе.
«Поки за хату виплатили — хата вже розлізлася. Валяли ті «переселенки», йшли на цегляний завод, заробляли собі цеглу і будувалися знову, — розповідає Василь Марич, коли сидимо біля його добротної і просторої цегляної оселі. Старі доживали віку в переселенських хатах, трохи переробляли чи перебудовували їх. За 50 літ не в кожному селі, куди спрямували депортованих в 1951-му, можна натрапити на такі переселенські хати — так швидко вони руйнувалися. Натомість на історичній батьківщині бойків, що перебуває тепер у межах Польщі, донині стоять будинки, збудовані ще батьками і дідами депортованих.
У Староварварівці на вісьмох господарів чекало ще одне примусове переміщення вже на Донеччині. Збудували їм переселенські халупи, а через кілька років, коли їх підрихтували до нормального стану, наказали звідти забиратися. Запланували на тому місці, куди кинули бойків, зробити ставок і розводити рибу. Розповідають, що жоден із переміщених значних втрат не зазнав, бо всі будівельні матеріали для нового будівництва надавалися. Тільки будували все власними силами. Не прийнято було в радянських колгоспах вважати людську працю цінністю.