«Тримаємося свого»
На півночі Донеччини, в селах, куди депортували бойків, є православні церкви Московського патріархату і греко-католицькі. Але незалежно від конфесії бойки в кожному селі становлять виразну більшість парафіян. Спочатку церкву обладнали в Шестаковці. Спрямували до неї священика Московського патріархату. Почав закликати бойків, щоб від українського католицтва переходили на російське православіє. Найбільше часу витратив на бесіди з Розою Завальке-вич, у вітальні якої хрестили дітей ще тоді, як у селі не було церкви.
«Православні священики охрестили тут 388 дітей. Кожного разу казали, щоб ставала православною, щоб змінила ці образи, — пані Роза показує на ікони, привезені зі Стебника, на котрих зображене серце Ісуса і Матері Божої. — Змінилося за цей час 8 православних священиків, а я на православ'я не перейшла. І ніхто не перейшов, хоч нашої церкви не добилися».
У селі, де мешкають люди з Гошова, церква теж православна. Старші люди нарікають, що священик не дозволяє людям під час Служби Божої ані вклякати, ані сідати. «У мене хворі ноги, вистояти я не можу, -бідкається Ганна Рідош. — Священик каже: ви ще собі тут ліжка поприносьте, ляжте перед іконостасом».
До греко-католицької церкви, яка Є в Світлиця Рози Завалькевич з іконами з села сусідньому ’ селі, пані Стебник, де похрещували дітей Ганні йти дуже далеко,
а власного транспорту немає. Дістатися з одного села в інше — справжня проблема. Люди з Гошова кооперуються і запрягають коней, щоб поїхати до греко-католицької церкви. Бензин не кожному по кишені, та й у машину сяде лише п’ятеро, а на фіру — більше. Подорожніх журналістів тут возять на фірах безкоштовно. І повітря свіже, і люди веселі, і співати хочеться. Мабуть, як там, у Бескидах, у старі часи...
Бойки з вулиці Дерибасівської На півдні Донеччини є зо два десятки сіл, де мешкають депортовані 1951 року. Вулицю, на якій мешкають бойки, в селі Красновка назвали Дерибасівською. Дерибасівська — най-відоміша вулиця в Одесі. Бойки — найменш відомі мешканці Донеччини.
Депортованих тут найчастіше називають переселенцями, рідше — западниками. Визнають, що люди ці — працьовиті, ощадні, ходять до церкви, не голосують за лівих, мають родичів за кордоном. Добре співають і танцюють, жінки вміють куховарити, а чоловіки знаються на багатьох ремеслах.
Місцевий авторитет — 65-річна Дарія Голубець з родини Юристовських з Ко-ростенка (стара назва села — Коросно). Місцеві називають її Дашою, а коросня-ни — Дарцею. Вважає своїм обов'язком домагатися, щоб парламент визнав депортованих — депортованими, щоб депортовані мали рівні права з місцевими, щоб село, в якому вона мешкає, називалося бодай Жовтневе, а не Октябрь. Оббивала пороги і місцевої влади, і столичної. Побувала у львівських архівах. Писала звернення. Оскільки автобуси в межах району майже не ходять, за власний кошт наймала машину і збирала по довколишніх селах підписи серед тих, кого 1951 року позбавили малої батьківщини.
Байдужість місцевого чиновництва обурює жінку. Хоч несправедливість, про яку говорить пані Дарія, — очевидна. Місцеві люди, народжені до 1932 року, мають статус учасника війни, а отже, вдвічі менше платять за світло, газ, опалення, телефон. Депортовані цих пільг не мають, оскільки в період війни працювали не в колгоспному, а в одноосібному господарстві. Податки радянська влада стягувала з них справно, тільки чинне законодавство на цю обставину не зважає. Пані Дарія знала, що в Коростенку був лісгосп, на якому працювали багато людей. Шукала документи підприємства, але у всіх архівах, навіть з Устрік Долішніх, їй відповідали, що «з обмінюваної території дані документи на збереження не передавалися». Тобто факт праці людей документально не підтверджений досі. Львівська обласна рада видала постанову, щоб одноосібників теж вважати працівниками тилу, а Донецька навіть не збирається. Отже, дискримінація триває.4
У пані Дарії немає дітей. Хоча всі ті, ким вона опікується, в певному сенсі, — її діти. Все громадське життя — в Дарчиній компетенції. Коли я була в Октябрі, прийшла до пані Дарії овдовіла молодиця. «Як будете ховати, то кладіть хрест так, як у нас вдома, — в голову», — говорила заплаканій жінці. Православні священики сперечаються тут із депортованими, мовляв, хрест треба ставити «в ногах». Але люди поки що роблять так, як робили їхні предки і як наказала Дарця.
4
3