Та це теж далеко не основне. Перед «протектором» України стояли вагоміші завдання. Як згодом з'ясувалося, радянські правителі й на гадці не мали переміщення прикар-патців на передбачені договором терени тодішньої Люблін-щини; нашим краянам судилося залюднити рідкозаселені степи Великої України. З освоєнням багатих чорноземів Сталінської (нині Донецької), Херсонської, Миколаївської, Одеської областей паралельно мало «розв'язатися» й національне питання. І вирішилося воно, як відомо, по-радянсь-кому, що в нашій уяві асоціюється з денаціоналізацією, насильницькою русифікацією.
До прихованих причин депортації без сумніву належать сподівання компартійно-кадебістського режиму на ліквідацію соціальної бази українського підпілля.
Не можна не помітити поспішності, з якою передбачалося провести цю операцію: стаття 5 договору гласить, що останній підлягає затвердженню верховними органами державної влади «у можливо короткий строк і вступить в силу з дня обміну ратифікаційними грамотами» [2, с.319]. Ратифікація договору обома сторонами відбулася у травні того ж року. Від початку офіційних розмов про переселення (лютий 1951 р.) до відправлення першого ешелону (13 червня 1951 р.) минуло чотири місяці, у жовтні від'їхав останній ешелон.
Не менш вражаючою є бездушність і черствість у ставленні до людей, яка прослідковується в усьому комплексі де-портаційних заходів. Стаття 1 Протоколу до договору констатує, що кожна зі сторін зобов’язується передати безкоштовно нерухому державну, кооперативно-колгоспну та іншу суспільну власність урядові держави, до котрої відходить дана територія, а також має право вивозу з обмінної території рухомої державної, колгоспно-кооперативної та іншої суспільної власності. При цьому наголошувалося, що маються на увазі машини, сільськогосподарський реманент і худоба. Жодним словом не згадувалися самі переселенці; вони залишилися наодинці зі своїми болями й бідами. Лиш у статті 4 Протоколу до договору вжито слово «населення» і то в місці, де йдеться про обов'язковість якнайшвидшого звільнення ним території [2, с.321]. Як бачимо, основним завданням організаторів переселення було не дати можливості людям опам'ятатися. Наївно думати про вивчення громадської думки з цього приводу, врахування якихось побажань чи пропозицій селян.
Акція проводилась за чітко визначеним планом. Спочатку (зима — весна 1951 р.) на населення спрямували шквал пропагандистських заходів: людей силоміць заганяли у наспіх відведені приміщення для участі у зборах, прослуховування лекцій та перегляду кінофільмів про «райське життя» в СРСР. У доповідній записці сектора агітації і пропаганди ЦК КП/б/У вищим партійнним інстанціям зазначено, що до травня 1951 р. прочитано 280 лекцій на тему: «Сталінська дружба народів», «Великі будови комунізму», «Марксизм-ленінізм про релігію і шляхи її подолання», «Українські буржуазні націоналісти — наймані слуги американсько-англійських імперіалістів», «Що дала радянська влада трудящим західних областей Укра-
Тни». Навіть «підраховано», що такі лекції прослухало 100 тисяч осіб. У цьому документі мовиться також про те, що робітники і селяни які виступали на зборах схвалювали рішення радянського уряду щодо переселення, дякували більшовицькій партії, великому Сталіну за «батьківську турботу» і «всебіч1 ну допомогу» переселенцям [2, с.325].
Вагомим чинником у переселенні, моральній підготовці людей мало стати формування з місцевих жителів спеціальних делегацій, які навесні 1951 р. були направлені на місця майбутнього проживання. «Агітаторів» зобов'язували змальовувати «прекрасне» колгоспне життя на Великій Україні, розповідати про «визначні здобутки соціалізму», переконувати своїх земляків у доцільності переселення. Так, на зібраннях вони щиро розповідали про благодатні українські степи, родючі чорноземи, працьовитих людей, але у приватних розмовах не уникали можливості поділитися здобутою там інформацією про страшні часи голодомору, репресій та геноциду, пережиті тамтешнім населенням.