**•
У Михайла Ковальчика мати — українка, а тато — поляк. Та їхню родину переселили також. «Казали, якби дозволили полякам лишитися, то всі українці записалися би поляками — щоб тільки не переселяли. Обіцяли, що полякам потім дозволять повернутися. Через кілька років дозволили. Тільки наша сім’я не вернулася, хоч вуйко двічі з Польщі нас кликав», — розповідає пан Михайло. Запевняє, що не мав на Миколаївщині клопотів зі своїм польським походженням. Ні з людьми, ні з владою. В Польщу вертати на старість не збирається.
Взагалі бойки сміються, що їхня національність — це переселенець. У жодному довіднику не знайдете такої національності, але фактично її визнають у кожному селі, де є такі люди. Переселенськими піснями називають коломийки, переселенською музикою — скрипку і бубен, переселенською мовою — бойківську говірку. <‘А як хто з наших вже родився тут, то кажуть так: мєсний, но кров переселенська», — поінформувала Марія Гуч-ко з Воскресенського.
*•*
Тяжко дістатися до хати Федора Димитра в Михайло-Лариному. Жахливі там вибоїни на дорогах. Казав цей чоловік, що треба було приїхати до нього в гості 50 років тому, коли жив він у справжнісінькому раю. Привезла я йому фотокартку з того раю. Думала, обірвуть мені люди за неї руки.
«Наша хата была четвертое од Берда Горішного. Там были такі ялиці красні. На Купала собітку все си зробили. Як си згадам... А тут не мализмо ані деревцяти, ані ничого. Мерзлизмо взимі, як псята. Курайом палили, соломов. Знаєте, чим хліб чути, як пец палити кізяком?» — звідувався пан Федір.
Бойки з Вільхівців на Івана Купала знову роблять собі собітку, але вже в степу, а не на Берді. І їхній хліб вже не пахне кізяком. Щоправда, хати тут ще пахнуть чимось таким, що я називаю «бойківським духом»: трохи бульми (картоплею), трохи молоком, трохи сухим сіном. Цей дух зникає разом зі старими людьми, народженими в горах.
— Бойківський духу, кілько тобі ту жити? — запитала би я, якби вміла ворожити так, як колись ворожили бойки. Але я не вмію.
Вмію тільки доводити людей до сліз. Ганя Файчак плакала від одного слова: “блюзочка». Зупинилася я в Пересадівці в родині Файча-ків. Вранці було прохолодно, збиралося на дощ. Я йшла до людей, а тоді згадала, що можу змерзнути і повернулася за одягом.
— Пані Ганю, взьму си туткаль блюзочку, — як заходила до хати, кричала я до пані Гані, котра сиділа на ґанку.
Як вертала з хати з «блюзочков», бачила: груба сльоза котилася щокою жінки. Пан Іван сказав, що його дружина завжди плаче, коли чує «такі слова, як бісідували дома».
...Коли ці люди приїздять на Захід України, їх називають москалями.
"Наше Слово”, 28 жовтня, 4 листопада 2001 р.
Вкладаючи спати своїх онуків, 80-річна Марія Роман на Донеччині часто розповідає їм не казку, а бувальщину.
— Коли я жила в горах, священик завжди говорив після проповіді: «Борони нас, Боже, від голоду, від хвороб і від дикої орди». Але Бог не вберіг, і прийшла до нас дика орда. Священик помер у Сибіру, доньку його забрали до в'язниці, а нас усіх дика орда вигнала зі своїх хат і вивезла за тисячу кілометрів.
Після цих слів баба Марія робить тривалу паузу. Внуки запитують, за що орда вивезла людей і за що так далеко.
— Орда боялася, щоб ми додому не вернулися, тому й завозила в глушину, звідки багато людей втікали в міста, бо в колгоспах не платили грошей. Орда кинула нас у степи, а документи забрала, і ми були тут, як у тюрмі — нікуди не мали права поїхати.
 |
|
Марія Роман і Катерина Лило |
Потім баба Марія розповідає про причини тієї біди. Біля Червонограда, який
тоді належав до Польщі, знайшли поклади вугілля. І Сталін вирішив заволодіти тим вугіллям, а полякам натомість віддав бойківську землю, дуже багату на нафту. Так обмінялися ділянками територій, а людей з цих земель виселили.