Більшість людей залишалася вкрай незадоволеною переселенням. Вони висловлювали обурення, впадали у відчай. У службових донесеннях лартійно-енкаведистських функціонерів знаходимо численні факти відкритого спротиву депортації. Цих осіб таврували звичайно не інакше як «ворожими елементами». Реакція властей на них була блискавичною. «Як тільки стало відомо про окремі ворожі висловлювання, — говориться в одному рапорті до ЦК КП/б/У, — на місцях було вжито заходів для викриття ворожої агітації» [2, с.327]. Тим, хто сумнівався у «привабливості» переселення, сіяв зневіру серед односельців, «особи в цивільному» нагадували, що існують «інші методи переконання», вживаючи при цьому відомі терміни «ворог народу», «антисоветчик» і т. ін.
Траплялися випадки, коли люди в день виїзду у відчаї підпалювали свої садиби, як учинив Іван Старявський з с. Рябе. Це підтверджує довідка Управління КДБ Дрогобицької області від 25 жовтня 1951 р. [2, с.337].
Переселення жителів зазначеної частини Дрогобиччини обернулося для них великою трагедією. Людей зривали зі своїх споконвічних, обжитих місць і вивозили в несприятливі для горян спекотні райони південно-східних областей. Треба було покидати відбудовані після воєнного лихоліття господарства, залишати важкою працею нажите добро і їхати в невідомість. Однак це ніскільки не хвилювало організаторів акції. «Уповноважені», що прибували на місця у супроводі загонів НКВС, мали на руках ретельно відшліфований сценарій депортації з чіткою вказівкою про те, хто, коли і куди має вирушити. Про внесення якихось змін до цього плану не могло бути й мови.
Протягом чотирьох літньо-осінніх місяців 1951 р. колони возів зі скромними пожитками селян безперервними потоками прибували на залізничні станції Нижні Устріки й Коро-стенко. Вони супроводжувалися плачем жінок і дітей. Розлучалися родини, сусіди, окремі з них — назавжди. Зібравшись на пероні, люди просто неба, у відчаї довго очікували на ешелон, а далі — команди на завантаження. Посадкою фактично ніхто з відповідальних осіб не керував. Основною місією т. зв. «уповноважених» була своєчасна доставка людей на перон та їх ретельна особиста перевірка при посадці до вагонів безпосередньо перед відправкою. І це вони виконували дуже сумлінно. Вся практична робота з організації завантаження людей і майна лягла на самих залізничників. До знищених війною товарняків треба було вмістити все взяте з дому. Але виділених вагонів не вистачало. Переселенець з с. Береги Нижньоустріцького району Іван Фенцик (нині проживає у м. Миколаєві на Львівщині) досі не може забути бездушності й хамства «уповноважених» у ставленні до людей, які зверталися за якоюсь порадою чи допомогою. Ті, хто залишився, розійшлись по домівках, у тривозі чекаючи своєї черги.
До початку жовтня 1951 р. села спорожніли. Довгі незатишні осінні вечори додавали дущевного неспокою і смутку. У дитячій пам'яті автора цих рядків ніколи не згладиться жахлива картина безлюдного села з городами в бур'янах та зграями здичавілих собак і котів, які бродили навколо кількох ще не спорожнілих хат у пошуках їжі.
На завершення акції було вивезено родини залізничників, які направлялися на звільнену поляками територію новоутвореного Забузького (нині у складі Сокальського) району Львівської області. Це пояснюється не наданням працівникам залізниці якихось привілеїв, а лише тим, що вони, закінчивши переселення, повинні були розширити порівняно вужчу польську колію на звільненому відрізку Рава-Руська — Сокаль і підготувати заселення цієї території вихідцями з інших районів. Нині покійний, колишній мешканець Червонограда, залізничник Василь Лазука говорив, що люди по кілька діб не приходили додому, ночуючи на примітивних дерев'яних лежаках у знищених війною приміщеннях вокзалів. За таких умовах вони забезпечили ритмічну, безаварійну роботу залізниці, не допустивши жодного нещасного випадку. Та слова подяки по службовій лінії ніхто з них не почув.
Останній ешелон відійшов від станції Коростенко 16 жовтня 1951 року. Через кілька днів заступник Голови Ради Міністрів УРСР рапортував найвищому партійному керівництву, що «по дільниці державної території, яка передавалася Польській Республіці, роботи з відселення людей і підготовки дільниці до передачі були закінчені до 15 жовтня 1951 року... Дільниця передана польській стороні 20 жовтня 1951 року, про що Уповноваженими з передачі і прийому дільниці підписаний акт» [2, с.339].