Щодо назв сіл, то подані їхні назви не завжди збігаються з записами у паспорті про місце народження депортованих. Автор свідомо вказує назви, якими послуговуються оповідачі. Річ у тому, що за польських часів топоніми намагалися наблизити до польської мови, а за радянських — до російської або замінити іншими. Однак у пам'яті людей залишилися ті назви сіл, які вони чули від предків. Відродження автентичних назв населених пунктів автор вважає складовим чинником у поновленні історичної справедливості. Таким чином, село Гошівчик (Hosziwczyk) вказано як Гошовець, село Коростенко (Krościenko) — Коросно, село Лип'є (Lipie) — Лип'я, село Шевченково (Lutowiska) — Літовищі, село Хревть (Chrewt) — Хревт. Автор щиро дякує усім старожилам зі згаданих і сусідніх сіл, які допомогли з’ясувати правдиві назви своїх родинних гнізд.
Питання можуть виникати і щодо даних про рік народження опитуваних. Щоб уникнути рабської праці в Німеччині, багато людей за часів німецької окупації видавали себе за молодших. У цьому сприяли греко-католицькі священики, коригуючи дані в метриках. Тому зараз часто трапляється, що роки народження в документах однолітків не збігаються.
Серед інформації, одержаної від оповідачів, трапляється й така, яку сьогодні нелегко узгодити з друкованими джерелами, зважаючи на явну фальсифікацію останніх. Ба навіть більше — історичні спогади щодо певних тем збереглися лише в пам'яті тих, хто пережив ці події. (Наприклад, спогади, як виглядали керівники, котрі першими повідомляли про виселення, свідчать, що кожен з тих, хто приносив «злу новину», мав святковий і урочистий одяг). Зокрема у цьому й полягає цінність спогадів очевидців, що завдяки окремим деталям точніше можна зобразити загальну картину виселення.
У книзі ^фіксовані спогади етнічних поляків — Юзефи Крохмаль, Яна Капраля та Яна Ясляра, а також шести нащадків українсько-польських родин.
Нарешті — про пісні, які співали люди під час виселення і співають донині. Пісня, яку співали виселені з Жолобка, Коросна і Рябого є відомим твором, який виконувала галицька молодь, виселена у Сибір. На перший погляд може видатися дивним, чому в пісні співається про чужий край і про виселення з України. Самі оповідачі пояснюють це тим, що на русифікованій Донеччині в перші роки після виселення вони почувалися так, ніби їх привезли на чужину, а не на українську землю. Варто також врахувати етнічне розмаїття Донеччини, де в окремих селах, куди спрямували бойків у 1951 p., мешкали греки, німці і росіяни.
Авторство слів пісні з Літовищів, за словами вихідців з цього села, належить Антонові Чупілю, який був виселений ще
парубком. На Херсонщині він одружився з місцевою дівчиною Вірою. Помер молодим. Донька Антона Чупіля, Оксана, успадкувала від батька гарний голос і малярський хист; вона бере участь у художній самодіяльності і розмальовує писанки за старими бойківськими традиціями.
Читаючи спогади, варто пам'ятати, що коли оповідачі вживають тут — це означає на сході, в селі, куди виселили, а відповідно вдома або там — на батьківщині, звідки виселили. Без будь-яких граматичних змін залишене й слово рускі, яке оповідачі вживають на означення влади в цілому і окремих представників влади зокрема, а також слова нахально, нахальний на означення характеру виселення.
/'і На особливу увагу заслуговують поетичні спогади Іва
на Лаврінка і Дмитра Воляра, які сьогодні мешкають^Нйісті Долині на Івано-Франківщині. Поза сумнівом, якби спогади виселених вдалося записати ще раніше, ми б мали значно більше їх у віршованій формі. Зокрема, за спогадами уродженців с. Чорна, багато віршів, присвячених рідному селу і депортації, у коломийковому розмірі складав І. Спас, виселений у село Стара Ласпа на Донеччині. Ці твори, ймовірно імпровізаційно, виконувалися автором під час свят. Оскільки вони були не записані і незафіксовані на аудіоносіях, відтворити їх сьогодні неможливо.