На другу ніч, яку я провів там же, здійнявся вітер; хмари пливли по небу і кидали на землю велетенські рухливі тіні, які я досі бачив лише в Англії на березі моря. Цього разу я лежав на самій вершині горба, дивився то на хмари, то на їх тіні і думав про Гелен. І знову нічого не сталося. Я вже почав сумніватися в існуванні «поштової скриньки». Над ранок я, очевидно, заснув, бо прокинувся лише на світанку, почувши слабкий шум мотора, що вже віддалявся від мене. На північний захід від мене, на дорозі в Нікозію, в передранковій імлі маячив червоний вогник стоп-сигнала. Але це, мабуть, не мало нічого спільного з моїм завданням.
Наступного вечора небо посіріло. Місяць не світив, повітря було тепле, але через кілька годин почав іти дощ. Я не мав чим накритись і промок до нитки. На Кіпрі починалася багата на дощі осіння пора. Це було в середу, двадцять шостого вересня. Половина дванадцятиденного строку, наданого мені Тінуелом, уже минула. Проклинаючи все на світі, я тремтячими від холоду руками завів мотор і, промоклий наскрізь, десь запівніч повернувся назад. Добравшись до своєї кімнати, я витерся насухо, переодягнувся і потім піднявся в готельний бар, щоб з допомогою двох-трьох чарок віскі вигнати можливу простуду.
Але яким було моє здивування, коли я знайшов там Гелен та ще й у товаристві того красуня — капітана Орфея Жако… Довелося познайомитися з ним (цього я не міг уникнути тим більше, що ми обидва належали до одного роду військ). Він з запалом щось говорив Гелен і при цьому більш, ніж було потрібно, нахиляв до неї своє засмагле обличчя. Те, що поряд з ними, підкорчивши ноги, мов роздратована горила, сидів Натан Ф. Вальполь, мене мало втішало.
— Ми покладемо єгипетську армію на обидві лопатки так само елегантно, як це ми недавно зробили з алжірськими бандитами, — сказав капітан своєю жахливою англійською мовою саме тоді, коли я ввійшов. — Невеличке бомбардування, кілька повітряних десантів у тил… І все, мадмуазель Ругон. Побачите, як вони тікатимуть.
— Ви можете й помилитися, — відповіла Гелен.
З тону, яким були сказані ці слова, я відчув, що їй уже надокучили вихваляння француза.
— Безумовно тікатимуть, от побачите, — твердо стояв на своєму Жако, який, видно, випив більше, ніж треба. — Я на власні очі бачив список, е-е-як їх? — об'єктів для бомбардування. На аеродромах Гаміл, Кабріт, Ель-Гізех, Абу Сувар і Альмага стоять єгипетські військово-повітряні сили. По них буде наш перший удар. Потім приземляться вертольоти, висадимося ми, парашутисти, — маленька, але маневрена й добре забезпечена автоматичною зброєю армія…
— Добрий вечір, — озвався я у нього за спиною. — Та тут, здається, по-справжньому п'ють віскі!
— А, пан камарад! Тут мені не вірять, що ми, якщо до цього дійде, можемо за один день перемогти Єгипет.
— За один день? В цьому я, звичайно, теж сумніваюсь.
— За один день! Ось побачите!
На обличчі Гелен з'явилася глузлива посмішка.
— Здається, — сказала вона, — між союзниками спостерігається деяка розбіжність думок.
— Ви правильно підмітили, — відповів Жако. — Ми, французи, хочемо діяти блискавично. Наш віце-адмірал Баржо обстоює негайні, стрімкі операції. Але сер Чарльз Кейтлі, мадмуазель, — британський генерал — хотів би все робити дуже повільно. Він — учень маршала Монтгомері, який ще в другу світову війну багато чого зіпсував своєю надзвичайною обережністю… Цей Кейтлі зіпсує нам усю операцію «Гамількар».
— Гамількар? — перепитала Гелен.
— Це — назва оперативного плану.
— Гамількарами, — сказав Вальполь, — звали двох стародавніх африканських полководців. Старший — командував карфагенськими військами, які висадилися в Сіцілії; кінчив він тим, що був розбитий наголову поблизу Туніса. Та й молодший помер не в ліжку.
— Йому бракувало парашутно-десантних частин, — засміявся Жако. — Ми не підемо по його стопах.
— Якщо ми будемо діяти так нерозважно, як ви пропонуєте, то і з нами буде те саме, — сказав я.
Патякання Жако дратувало мене, і мною оволоділо бажання перечити йому. Розмова ставала неприємною, а тут ще втрутився й Вальполь.
— У нас у Штатах, — безцеремонно зауважив він, — існує безглуздий порядок, згідно з яким військовослужбовцям забороняється говорити про свої службові справи. По-моєму, це застарілий страх перед шпигунами. Доходить до того, що таким цивільним, як я, досить рідко трапляється нагода послухати кваліфіковану бесіду.
— От іще! — затявся капітан. — Ми не боїмося ніяких привидів. У наш час тямущий шпигун мусить читати газети: преса подає ґрунтовну інформацію. Нерідко кореспонденти знають більше, ніж розвідка. — При цьому він глянув на Гелен так, ніби сказав їй особливо приємний комплімент.