Арешт Вальполя мав драматичний характер.
— Ви ще пожалкуєте про це, — бурчав він, коли ми підняли його з ліжка.
Роздратований, він натягнув на себе одяг і, на наше здивування, розрізав лезом бритви підкладку свого піджака. Побоюючись, щоб він не вдався до самогубства, мій помічник відібрав у нього бритву.
— Містер Вальполь, я — співробітник британської контррозвідки, — сказав я, показуючи свою посвідку, І, доторкнувшись до його руки, хотів пояснити йому причину арешту, як це робилося в моїй цивільній практиці; такі формальності з часом входять у кров і плоть агента.
Проте Вальполь теж витяг з-за підкладки надруковану на шовковому клапті посвідку й спокійно відповів:
— А я, містер Андерсон, співробітник американської контррозвідки.
— Різниця лише в тому, містер Вальполь, — суворо зауважив я, перевіривши його посвідку, — що ми зараз перебуваємо на англійській території, а не на американській. І тут ви звернете собі в'язи.
— Скоріше, здається, цей випадок пошкодить вашій кар'єрі, Андерсон, — огризнувся він. — Як старший колега, мушу вам сказати одверто: ви поводились дуже невміло й нерозумно. Вас до останнього дня водила за ніс ота бісова баба.
— Вальполь! — уже не стримуючи себе, крикнув я. — Якщо ви маєте на увазі міс Ругон, то мушу признатися, що читав ваш щоденник і знаю, що ви по самі вуха закохалися в неї.
— В цьому я не був винятком; адже ви навіть спали з нею. Ну, та ваше начальство належним чином оцінить цей факт.
— Ви краще прикусіть свого язика!
— Ну, гаразд, юначе. Все, що я тут говорю, може обернутися проти мене самого, правда ж? Говоріть уже свою формулу; колеги теж повинні коректно поводитися один з одним.
І він з готовністю підставив свої руки; наручники клацнули й замкнулися.
В тому, що стосувалося моєї особистої долі, Вальполь, здається, мав рацію. Дальше вивчення цієї справи негайно відібрали від мене і передали іншому агентові. Я був посаджений під домашній арешт, тобто позбавлений права виходити з приміщення штабу військово-повітряних сил і примушений виконувати незначні обов'язки внутрішнього порядку. Мене, певно, посадили б до камери, якби не відчувалася надзвичайна нестача в кадрах напередодні вторгнення в Єгипет.
На замовлення командування армії були надруковані банкноти єгипетського фунта стерлінгів, і я деякий час сидів над списками, за якими мали розподіляти окупаційні гроші серед англійських військових частин «Експедиційного корпусу зони Суецького каналу». Потім я збирав окремі частини таємної радіостанції, які мали бути скинуті на парашутах в Аравійській пустелі на схід від Нілу. Агенти «Секрет Сервіс» змонтували з них радіопередавач, який через кілька днів почав працювати в тому ж діапазоні, що й радіостанція Каїра, перебиваючи єгипетські програми своїми пропагандистськими передачами. Всі такі речі входили до компетенції «Медичного відділу» штабу повітряних сил на Середньому Сході.
Потім мені доручили складати тексти листівок, які перекладалися на арабську мову й друкувалися мільйонними тиражами. Командування сподівалося, що такого роду листівки справлять великий психологічний вплив: біженці, мовляв, потоками ринуться в глиб країни і викличуть паніку в тилу ворога. Зважаючи на те, що мислення у єгиптян примітивне, дитяче, текст мав бути написаний дохідливою мовою. Ми підготували кілька проектів, серед яких, між іншим, був схвалений і такий:
«Єгиптяни! Ми закидаємо вас бомбами, де б ви не були. Ваші села будуть стерті з лиця землі. Вашим жінкам і дітям, батькам і матерям, дідам і бабам доведеться тікати світ за очі, лишивши все своє майно. Якщо ви не покинете своїх сіл, вони будуть зруйновані, а ваші будинки знищені. Ви согрішили тим, що повірили Насеру. Ми все зруйнуємо!»
Час від часу мене допитували в справі Вальполя, не дозволяючи при цьому ознайомитися з справжнім станом речей. Нарешті, через три тижні, в середу — двадцять четвертого жовтня, підполковник викликав мене в свій кабінет. Як і тоді, коли я був у нього вперше, він стояв за своїм столом, елегантний і холодний, однак не запрошував ні сісти, ні закурити, не кажучи вже про лимонад. У нього над головою дзижчав вентилятор. Двері в сусідню кімнату були прочинені, і я почув звідти таку розмову:
— Панове, тільки що надійшла звістка з Тель-Авіва: Ізраїль готовий.
— І все ж Ради можуть організувати повітряний міст. Від Азербайджану до Дамаска вісімсот миль, а від Дамаска до Каїра — всього чотириста. Для їхніх реактивних літаків це — як рукою подати.