«Навколо острова — безкраїй простір неба та океану і цілковита тиша. Той, хто живе тут, завжди до чогось прислухається, не знаючи до чого, мимоволі почуває, ніби стоїть перед входом до чогось невідомого, величного, що лежить поза людським розумінням».
Таким сприймала Рутледж острів Пасхи. Вона прямо заявила про його таємницю, тверезо виклала зібрані нею факти і залишила розв'язувати загадку своїм послідовникам.
Через двадцять років військовий корабель висадив на острів французько-бельгійську експедицію. Один із археологів дорогою помер. Поки француз Метро розмовляв з остров'янами, збираючи дані для ґрунтовної праці з етнографії острова, бельгієць Лавашері мав більш ніж досить роботи, вивчаючи тисячі зображень на скелях та кам'яних пам'яток, розкиданих по. всьому безлісому острову. До розкопок і цього разу справа не дійшла.
Французько-бельгійська експедиція ставила перед собою в основному інші проблеми, ніж англійська: статуї не були в центрі її уваги. Метро вважав, що загадковість скульптур перебільшена, що сюди могли прибути звичайні тубільці з інших островів, — їм забажалося робити статуї, а оскільки дерев на острові не було, вони взялися за камінь.
Чимало дослідників побувало на острові Пасхи і до цієї експедиції і після неї. Поки корабель стояв на якорі — кілька днів, а частіше навіть кілька годин, — вони квапливо записували легенди і виманювали вирізані з дерева речі у бідних мешканців острова або збирали зразки такої ж бідної флори та фауни. Поступово маленький островок на краю світу спустошили для поповнення музеїв і сувенірних полиць усього світу. Майже все, що можна було забрати, забрали. Тільки гігантські голови стоять там, де й стояли протягом століть, і з самовдоволеною, закам'янілою посмішкою зустрічають ліліпутів, які приходять сюди, витріщивши очі, дивляться на них і від'їжджають знову. Завіса таємничості, ніби серпанок, огортає острів.
Такі основні моменти історії острова Пасхи.
— А чи не може бути, що остров'яни зберегли ще якісь перекази? — тихо запитав капітан.
— Оптиміст, — відповів я. — Завтра ти зустрінеш таких самих цивілізованих людей, як ми з тобою. Першим почав тут збирати перекази американець Томсон. Це було 1886 року, до того, як на острові осіли чужинці і населення його складалося ще тільки з корінних мешканців. Вони розповідали, що їхні предки прибули сюди на великих кораблях з-за океану, зі сходу, що вони пливли шістдесят днів, тримаючи курс прямо на захід сонця. Спочатку тут жили два різних, народи — «довговухі» та «коротковухі». Але потім почалася між ними війна, і коротковусі. Знищивши майже всіх довговухих, залишилися на острові самі. Всі стародавні перекази можна сьогодні прочитати в книгах, — сказав я. — Тепер у Полінезії усних пам'яток, дуже мало.
— І особливо на острові Пасхи, — додав Гонзало. — Тут тепер оселилось чимало білих людей, побудовано навіть школу і маленьку лікарню.
— Єдине, на що ми можемо розраховувати, — це робоча сила для розкопок, — сказав я. — Та ще, може, купуватимемо в остров'ян свіжу городину.
— Сподіваюсь, що вахіне[2] не відмовляться навчити нас танцювати хулу, — пробурмотів один з машиністів. Інші сміхом і захопленими вигуками підтримали його.
Раптом ми почули чийсь незнайомий хрипкий голос л здивовано озирнулись. Хто це говорив? І що він сказав? Штурман освітив палубу, але нікого там не побачив. Усі замовкли. Нарешті машиніст порушив тишу ще якимось жартом про хулу, але в ту ж мить незнайомий голос знову сказав щось нерозбірливе. Він ніби йшов із-за борту. Ми кинулися до поручнів, сподіваючись побачити чорну воду, однак ліхтарик вихопив з темряви багато звернених до нас облич, та ще й яких облич! Це були чисто піратські фізіономії. Вони збилися в маленькому човні, витріщивши на нас очі.