— Буенос діас[3], сеньйоре, — привітався він і з таємничим виглядом витяг з-за пазухи маленький плоский камінь, на одному боці якого було вирізьблено птахо-людину. Я відразу побачив, що річ зовсім нова, і, не давши її власникові знову заговорити про предків, захоплено вигукнув:
— Невже ти справді сам це зробив?
На мить остров'янин розгубився, збентеження боролося на його обличчі з посмішкою, потім він почервонів і, гордо глянувши на свій майстерний витвір, вирішив, мабуть, що дуже шкода поступатися честю авторства комусь іншому.
— Так, — самовдоволено сказав він, захоплений власним талантом.
Шкодувати про те своє признання остров'янинові не довелось: фотографу сподобалася річ, і він купив її. Несподівано до борту підійшов ще один човен, і мене повідомили, що по трапу підіймається білий чоловік. Це був молодий, стрункий офіцер флоту, який відрекомендувався помічником губернатора і привітав нас від імені свого начальника. Ми запросили його до салону випити склянку вина і пояснили, чому зупинилися на цьому місці. Він відповів, що зараз через негоду ми все одно не змогли б стати на якір біля селища, і порадив завтра вранці перейти під захист іншого миса, ближче до селища, де нам допоможуть висадитись на скелястий берег. Він розповів також, що востаннє сюди приходив корабель півроку тому — це було чілійське військове судно. А в минулому році до острова підійшов великий, розкішний корабель. Губернатора спитали, чи є в готелі ліфт і чи трамвай підходить до пристані, а коли той відповів, що на острові немає ні готелів, ні трамваїв, пасажирам не дозволили зійти на берег. Зате декого з остров'ян пустили на палубу. Вони продали там свої сувеніри і протанцювали хулу. Після цього туристи вирушили далі оглядати Тихий океан.
— Ну, ми-то висадимось на берег, хоч би нам довелось навіть добиратися плавом, — засміявся я, не. підозрюючи, що ці слова виявляться пророчими.
Покидаючи судно, офіцер запропонував нам залишити когось із, остров'ян на борту замість лоцмана для завтрашнього переходу навколо острова.
— Вони крадуть, як сороки, — додав він, — а тому найкраще, мабуть, залишити бургомістра. Ви вже познайомилися з ним?
Я відповів, що ще не познайомився. Бургомістра гордо підвели до мене його підлеглі. Виявилося, що це той самий чоловік з гітлерівськими вусиками, що пропонував підроблений камінь. Зараз сорочка його віддималась од речей, одержаних у фотографа.
— Вождів тут уже не знайдете, зате ось маєте бургомістра острова Пасхи, — сказав офіцер і добродушно поплескав його по плечу. — До того ж він найкращий різьбар по дереву на всьому острові.
— Сі[4], сеньйоре, — сказав бургомістр, сяючи від гордості і червоніючи від збентеження, його приятелі оточили нас тісним кільцем; їм було приємно, що вони мають власного, вибраного ними ж бургомістра. Багато остров'ян здавалися досить-таки кмітливими, а деякі з них виділялись поставою і владними манерами.
— Сі, сеньйоре, — повторив хирлявий чоловік і так випнув груди, що з пазухи виглянули старі штани фотографа. — Я вже тут двадцять вісім років бургомістром. Вони щоразу перевибирають мене.
«Цікаво, чому вони віддають перевагу такому дивакові», подумав я. Мені тоді здавалося, що є серед остров'ян достойніші люди, щоб займати цю посаду.
Офіцерові довелось застосувати всю свою владу, щоб примусити гостей покинути корабель. З нами лишився тільки бургомістр. Я тоді й гадки не мав про те, що він стане головною дійовою особою найдивовижніших пригод, які будь-коли випадали на мою долю.
Вранці другого дня я прокинувся від брязкоту якірних ланцюгів. Швидко натягнувши штани, я вийшов на палубу. Над островом уже сяяло. сонце, і весь він був таким зелено-жовтим, таким привітним тепер, коли нічні тіні розвіялись і вранішнє проміння оживило фарби. Вдалині на схилах стояли вічні статуї. Та ніхто не запалював перед ними вогнищ, ніхто не молився божественному сходові сонця, ніде не видно було ні душі: острів лежав мертвий, наче всі його мешканці вирішили, що ми работорговці, і сховалися під землю.
— Буенос діас, сеньйоре.
Передо мною, піднявши капелюх, стояв бургомістр. Це був один з наших капелюхів: адже вчора він піднявся на борт простоволосий.
— Буенос діас, бургомістре. Щось нікого не видно на березі.
— Не видно, — погодився він. — Ця земля не наша, ми живемо в селищі на другому кінці острова. Тут тепер пасовисько для овець військово-морських сил. Он гляньте, — і він показав на круглий пагорб, по якому й справді, наче сивий килим, посувалась величезна отара овець.