Трохи ближче до берега Маріанна показала на зарослий фундамент схожої на човен очеретяної хатини. Сліди таких хатин ми бачили по всьому острову. Тут народився її свекор, батько Ерорії, і тут він. жив, аж поки все населення не переїхало до селища Хангароа, де всіх жителів острова охрестили.
«Виходить, це було не так уже й давно», подумав я і глянув на одягнутих у штани жінок. Судячи з зовнішнього вигляду і манер, можна було подумати, що вони цивілізовані ще за часів Ноя.
Фундамент хатини нагадував борт великого човна з гострими носом та кормою і складений був з майстерно обробленого каміння. На верхній його частині виднілись глибокі ямки, куди вставляли жердини, що правили за кістяк самої хатини. Якщо всі житла, залишки яких ми бачили, використовувались одночасно, то колись на острові Пасхи жило чимало таки людей.
Ерорія й Маріанна знайшли дуже багато таких печер. У більшості з них жінки вже длубалися своїми сапками, але деякі були ще не «відкриті», тобто ніхто не відвідував їх, з того часу, як останні мешканці пішли звідти, заваливши отвори лавовими брилами. Одного разу я, одкотивши таку брилу, щоб залізти в печеру, знайшов під нею цілу купу нерухомих скорпіонів — штук чотирнадцять. В іншому місці вхід у печеру був такий вузький, що мені довелося спорожнити всі кишені, зняти сорочку, і тільки тоді, після багатьох спроб, я насилу протиснувся всередину. Внизу світло ліхтаря намацала білі людські кістки. Я обережно підняв один череп і знайшов під ним блискучий чорний обсидіановий наконечник для списа та осине гніздо. Я подякував долі за те, що гніздо було порожнє, інакше мені довелося б скрутно в тій тісній пастці.
Надвечір ми поверталися додому кам'янистим гірським шляхом на захід від табору. На кожному кроці нам траплялися то величезні лавові брили, то купи дрібного каміння. Біля однієї такої купи, схожої на тисячу інших, ми злізли з коней. Маріаннин син якось сказав їй, що бачив тут вхід до печери «іншого типу». Як можна впізнати потрібне місце серед одноманітної кам'янистої місцевості, для мене було таємницею, тим більше, що Маріанні дали тільки усну «адресу», печери. Зате їй, мабуть, була б набагато важче розібратись у лабіринті міських вулиць.
На цей час ми з фотографом уже вважали, що жінки, потомки мешканців печер, добре навчили нас лазити по вузьких шахтах. Ми сліпо слухались усіх їхніх порад і завжди влізали в шахту ногами вперед, витягнувши руки над головою, а коли шахта була не вертикальна, повзли на спині. Але біля цієї печери Маріанна спочатку лягла на живіт, освітила чотирикутний прямовисний канал, потім попросила мене повернутись обличчям у певному напрямку і лізти, не міняючи положення. Під вагою власного тіла я поволі опускався донизу. Коли це було потрібно, я гальмував плечима і стегнами. Тут була так тісно, що руки довелося підняти, стуливши їх докупи над головою. В глибині шахта закінчилась тупиком, і я опинився на дні з безпорадно затиснутими вгорі руками.
З одного боку я намацав ногами чотирикутний отвір. Я поволі опускався, поки не сів, засунувши ноги в дірку, цілком защемлений між камінням. Тепер я мусив щосили підтягувати тулуб, поки, нарешті, не опинився в горизонтальному каналі лицем догори з так само затиснутими над головою руками. «Ні, вже краще сучасна квартира з ліфтом! — подумав я. — Препогано почуваєш себе, коли отак лежиш, впираючись носом у камінь, не маючи змоги навіть поворухнути руками. Ти ніби закований у цій щурячій норі. Здається, що важкі кам'яні стіни дедалі щільніше стискають голову і кричать: «Руки вгору, ти полонений!» Найкраще не слухати цього крику і не пробувати звільнити руки. Краще взагалі ні про що не думати, тільки повзти далі, чіпляючись п'ятами і посуваючись на спині, поки не можна буде зігнути колін і вільно рухати ногами або ж не відчуєш, що вперся в стіну і далі в цьому напрямку рухатись нікуди. Якщо нога натрапляють на стіну, це означає, що хід завертає під прямим кутом в інший бік. Все так же, з руками над головою, перевертаєшся на живіт і заповзаєш у прямовисну шахту, яка закінчується останнім хитромудрим поворотом. Тут тебе ще більше стискає, доводиться знову перевертатися, щоб залізти в горизонтальний уже тунель. Та ось дно та стіни розступаються, і ти опиняєшся в печері. Можна звільнити руки, обтрусити з обличчя пісок і, обережно рухаючись, щоб не вдаритись головою об стелю, засвітити світло.
Згодом, побувавши в кількох таких печерах, я навчився повзти, тримаючи в руці ліхтарика, і міг бачити: позад себе вузьку шахту, якою посувався. Такі шахти завжди були гарно викладені кам'яними плитами без цементу. В поперечному розрізі вони мали вигляд квадратного вузького димаря. В деяких полірованих плитах були симетрично видовбані заглибини. Це свідчило про те, що їх узято з фундаменту очеретяних хатин. Очевидно, люди, які колись будували ці входи до печер, руйнували світлі ідилічні очеретяні хатини, щоб спорудити замість них препогані щурячі нори.