Це була печера Ана о Кеке. Тут бідні дівчата сиділи тижнями, а може й місяцями, чекаючи, поки їхня шкіра побіліє так, що можна буде показуватись людям. Висота печери не досягала й півтора метра, а місця було не більше, як на десяток дітей, та й то лише тоді, коли їх посадовити вряд попід стінами.
Через хвилину стало темно — в печеру спускався ще хтось. Це був один з остров'ян, що супроводили нас. Патер Себастьян одразу ж послав його по інших, кажучи, що їм нічого боятися, коли він, шістдесятивосьмирічний старик, перший пройшов сюди. Невдовзі ми вже всі сиділи за сніданком. Показавши на маленький отвір у. задній стіні, патер Себастьян розповів, що крізь нього можна пролізти ще в одну печеру, яка міститься на глибині трьохсот вісімдесяти метрів. Він відвідав її, але це була найгірша прогулянка з усіх, які йому будь-коли доводилось робити, і він нізащо не погодився б повторити її. Десь напівдорозі хід до печери стає такий вузький, що людина ледве може протиснутися крізь нього, а в самій печері, наче в могилі, валяються зуби й кістки. Для патера Себастьяна лишилося загадкою, як можна було внести туди тіло померлого: посувати його поперед себе неможливо, а тягнути за собою — значить закрити собі вихід.
Я надів сорочку і вирішив спуститися в цю печеру. Патер Себастьян засміявся від думки про те, що мене чекає. Він запевняв, що я повернуся, як тільки побачу, що це за шлях.
Супроводжувати мене викликався тільки один остров'янин, і ми полізли в отвір.
Печера розгалужувалась, але канали відразу ж сходилися знову, утворюючи вузький прохід, по якому нам довелось повзти. Незабаром стеля піднялася вище, і ми опинились у довгому тунелі, такому високому й просторому, що для економії часу навіть почали бігти. Ліхтарик у нас був поганий, він ледве блимав. У таборі зіпсувались усі батарейки, і про всяк випадок у мене в кишені був ще недогарок свічки й коробка сірників. Щоб заощадити батарейки, я гасив ліхтарик, і ми пробігали, проходили чи проповзали в темряві ту відстань, яку встигали розгледіти, коли вмикали світло. Не минулося без того, щоб ми кілька разів не вдарились головою об стелю. Зверху за шию нам сипались невеличкі камінці, що дзвеніли, як скло. Невдовзі ми досягли такого місця, де по глинястому дні протікав струмок. Хід ставав дедалі нижчий, і скоро нам уже довелося рачкувати по воді та грязі. Кінець кінцем, він став таким низьким, що ми змушені були лягти на живіт і повзти. Холодна, як крига, грязюка проникала до тіла крізь сорочку й штани.
— Чудовий шлях! — крикнув я назад.
Мій супутник, що місив болото за мною, засміявся. Пробиратися ставало все важче й важче. Тепер я зрозумів, що мав на увазі патер Себастьян. Та коли він міг тут пройти, то ми не повинні відступати з півдороги. В наступну мить я вже майже жалкував, що не повернувся. Ми й так лежали наполовину у воді й рідкій грязюці, а тут ще раптом прохід настільки звузився, що я ніяк не міг знайти далі дороги. Ліхтарик води не боявся, але як можна вичистити скло, коли сам мокнеш у болоті. При тьмяному світлі я побачив, що отвір не тільки вузький, а й дуже низький. Здавалося, пройти далі не можна. Однак патер Себастьян зумів же пробратися сюди. Я через силу втиснув груди в щілину і відчув, що повільно, але просуваюсь. Зверху й знизу давила гора, та я, розгрібаючи грязь, дюйм за дюймом рухався вперед. Все це було так трагікомічно, що я не втримався і крикнув знову супутникові: «Чудовий шлях!» Але він уже втратив почуття гумору.
— Поганий шлях, сеньйоре, — почулось у відповідь.
Так, ніби здавлені стальними лещатами, ми проповзли ще метрів п'ять і, подолавши це «вушко голки», опинилися, нарешті, там, де лежали скелети. Тут знову було сухо. Стеля здіймалася вже вище, так що ми могли рачкувати, йти і навіть бігти. Якщо бідні дівчата неру, бажаючи трохи розім'ятись під час свого довгого перебування в печері, лізли сюди, то це була зовсім не романтична прогулянка при місячному світлі. Я весь був у холодній липкій грязюці, а коли обернувся поглянути, чи йде мій супутник, то побачив живого шоколадного чоловічка: тільки зуби й очі його вирізнялися на фоні стін.