-- Тільки не застрель мене, Йогане, -- попросила вона усміхаючись.
Кроне закліпав – постать незнайомки то з‘являлася, то зникала, ранячи й втомлюючи погляд, в неї було звичайне обличчя тридцятирічної жінки, яке інколи змінювалося в подобу істоти, вигляд якої було важко описати, але вона западала у пам‘ять немов знак, випалений розпеченим залізом, викликаючи почуття туги і ледь не язичницьке поклоніння.
-- Ти хто? – прохрипів він крізь стиснене горло, опускаючи пістолет.
-- Ти ж впізнав мене, Йогане. Повинно минути трохи часу, перш ніж ти це признаєш, проте врешті-решт ти не зможеш вдавати, що забув, що не бачиш зв‘язку…
Кроне втупив очі в землю, намагаючись заспокоїти дихання. Вид незнайомки викликав у нього майже фізичний біль.
-- Це мине, -- обізвалася вона, немов читаючи його думки. – Кілька днів і ти звикнеш.
-- Ти хто? – повторив він вперто. – Як тобі вдалося підкрастися? Я не бачив і не чув тебе, тільки запах…
-- Подумай про Мінськ, -- підказала вона. – Про “Агонію”.
В нього немов обрушилася стіна, яка відгороджувала його від спогадів:”Агонія”… Контакт з чужою свідомістю машини-немашини, страх від зіткнення з істотою грізнішою від бенгальського тигра, здивування, коли кати з ОГПУ почали вмирати через дивний каприз чужої… істоти, бо аж ніяк не апарата?
-- Це ти… тоді…?
-- Я, -- підтвердила вона.
-- Ти не машина?
-- Ти що! – жінка легко скривилася.
Кроне глянув краєм ока, вона вже не змінювалася так, як раніше, хоча її постать все ще легко мерехтіла.
-- Що там трапилося?!
-- Я поясню тобі, що зможу, але може давай повернемося в твій табір. Бо в тебе є табір, правда? Крім всього іншого я страшно голодна.
-- Здається я збожеволів, -- пробурмотів Кроне. – І як це розуміти: ”що зможу”?
-- Не поспішай, Йогане, -- зітхнула незнайомка. – Давай поступово… Почнемо від одичних апаратів.
-- Так?
-- Ти задумувався, чому одичну енергію неможливо виміряти? Як, наприклад, електрику?
-- Я не фахівець! Навіть Наркєвич… -- офіцер замовк, ніби тільки зараз до нього дійшло те, що він вже давно знав.
-- Закінчи, будь ласка.
-- Навіть Наркєвич не надто орієнтувався, як це працює…
-- Ніхто не орієнтувався, -- уточнила незнайомка. – Те, що колись написав фон Райхенбах це маячня.
-- Отже, одичної енергії не існує? – запитав Кроне.
-- Скажімо, існує щось, що ви назвали одичною енергією. Але вона не походить з вашого світу… Ви її вкрали, і вам доведеться дорого за це заплатити. Дуже дорого, -- сказала вона діловито, без сліду будь-яких емоцій.
-- Ти пиздиш, як та “Марсіанка” з Л-125, -- гаркнув виведений з себе Кроне. – Це означає…
-- Я була тією “Марсіанкою”, -- безцеремонно перебила вона. – Я не могла втриматися, мусила тебе побачити. Хотіла перевірити, як ти собі даєш раду. А якщо йдеться про мої знання… Що ж, я походжу звідти.
-- Звідки?!
-- Зі світу, з якого ви вкрали енергію. Сподіваюся, твій табір вже близько, -- пробурмотіла вона, продираючись крізь хащі. – В мене ноги болять, -- повідомила, капризно надувши губи.
Кроне глянув на неї гостро – страх, який він щойно відчував, зник, вочевидь, його підсвідомість вважала – хоч Бог знає на якій підставі, що небезпека минула, проте невитравна чужість жінки ще дражнила. Рухи незнайомки були дивно запізнілими, виконаними з явним ваганням, так, наче їй доводилося усвідомлювати їхній сенс, в голосі – він зауважив це тільки зараз – з‘явилися звуки, які було важко описати. Кроне непомітно збільшив дистанцію, поклав палець на спусковий гачок.
-- Хочеш, щоб я повірив, що ти якась вища істота? – він скептично підняв брови.
-- Вища? Тільки в певному сенсі, -- відповіла віна, зі стогоном сідаючи на траву. – Я мушу відпочити. Маєш щось поїсти? В мене живіт болить з голоду…
Здивування в голосі жінки змушувало задуматися, скидалося на те, що її вразило те, що вона мусить щось з‘їсти. “Двієчник” мовчки дав їй шматок сухаря. Невдовзі незнайомка впоралася з закускою, незграбним жестом витерла рот і зітхнувши, звернулася до офіцера.
-- Я спробую тобі це розтлумачити, -- сказала. – Однак, не очікуй надто багато, я можу пояснити те, що знаю, тільки приблизно. Певних термінів просто не існує, не стільки в тій чи іншій мові, як у вашій свідомості. Щоб описати будь-який з них, мені потрібно більш-менш тридцять років… Повір мені, я про це думала.
Вона рішучим жестом зупинила Кроне.