-- Але навіщо Ви мені про це розповідаєте, Коменданте? – запитав заїкаючись Кроне.
-- Бо я хочу зробити це! Я ледь не зробив цього ще вчора! Бо мене підштовхує переконання, що проти такої величезної переваги ворога при зраді союзників, потрібно битися любими доступними методами, до кінця. Мене закликають генерали, спокушує, а точніше, спокушував донедавна Наркєвич… Коли я підключений до тієї апаратури, -- Пілсудський вказав на обплутаний кабелями прилад, що стояв у кутку. – Я чую шепіт, солодкий, спокусливий… Проте десь, в глибині душі… в мене закрадаються сумніви, бо навіть якщо ми переможемо, коли переможемо, -- відразу поправився він. – хто залишиться, щоб насолоджуватися перемогою? Чи до людей повернеться здоровий глузд? Чи мені судилося стати правителем залитих кров‘ю, проте не здобутих руїн, заселених недобитками колись чисельного народу? Як мені дивитися в очі вцілілим, тим, заради кого я колись ризикував життям, щоб врешті-решт забрати в них все, що для них дороге. Допоможи мені, Ясю, -- простогнав. – Бо це божевілля можна припинити тільки одним способом. Якщо не зможеш сам, то хоч залиш пістолет…
Блідий, як небіжчик, Кроне відступив на крок, механічно поклавши руку на кобуру пістолета. Пістолета, якого ніхто в нього сьогодні не забрав…
-- Коменданте! – вигукнув він розпачливо. – Повинен бути якийсь інший вихід!
-- То знайди його, -- прошептав Пілсудський. – Знайди його… Але швидко, бо за кілька хвилин зміна варти.
***
Кроне непевним рухом висипав на стіл понад десяток набоїв до Кольта M1911 і перебирав серед них, наче не міг вирішити, який вставити в магазин, що вміщував сім патронів. Бо його потрібно було дозарядити – зараз в ньому було тільки шість… Пальці офіцера з любов‘ю пестили метал, обличчя застигло в байдужому виразі. Скидалося на те, що “двієчник” чогось чекає. Він чуйно підвів голову, почувши раптовий тупіт на сходах, блискавичним рухом зарядив і зняв з запобіжника пістолет, однак, замість направити дуло в бік дверей, вільно опустив руку з пістолетом. Коли галаслива компанія перейшла на поверх вище, він повільно, вагаючись приклав холодну сталь до скроні. Спочатку боком, немов хотів охолодити розпалену голову, потім знайшов дулом вразливий пункт, за три сантиметри від вуха.
Задзвонив телефон. Здавалося, що дивно приглушений звук, який повільно розливався у повітрі, доходив з-під води. Кроне підняв слухавку, не представившись і не вимагаючи цього від особи, яка порушила його спокій.
-- Ясю, це ти?! – обізвався занепокоєним тоном Бретцель. – Негайно зникай з квартири, найпізніше за пів години вони будуть в тебе!
-- Мені не дуже хочеться втікати, -- відповів Кроне.
-- Вони застрелять тебе на місці, -- попередив його приятель. – Такий в них наказ. Щоб ти не міг нікому розповісти про “Ловця Душ”.
-- Отже, ти знав?
-- Так. І якби я не був таким боягузом, то зробив би те, що ти. Давно тому.
-- Ти не боягуз, -- відповів Кроне. – Просто, ти не був впевнений. Як я… Зараз я думаю, що ми з Комендантом раптово запанікували, як два дівчиська. Нехай би загинуло кілька десятків тисяч…
-- Кілька десятків?! – фиркнув Бретцель. – Швидше кілька сотень. А може кілька мільйонів…
-- Не зрозумів?
-- Немає часу, втікай!
Кроне не сперечався, але й не припинив розмову. Чекав.
-- Гаразд, -- обізвався нарешті його шеф. – Уяви собі таку ситуацію: десятки, може сотні тисяч цивільних безжально винищують захоплених зненацька солдатів ворога, звичайно серед них теж будуть вбиті та поранені, адже ті професіонали, вони будуть захищатися, але атаку підтримують наші сили, загалом перемога наша. Тимчасово. Ти задумувався, що буде далі? Можна навіть припустити, що ми повернемо свої території, але залишаються підкріплення, військові резерви, інші армії… Людський потенціал СССР і Німеччини значно більший від нашого… Зараз наша армія це недобитки, недавно мобілізовані шмаркачі, що не нюхали пороху, а після використання “Ловця”, вона перетвориться в невідому кількість агресивних ідіотів… І тоді почнуться сходи. Бо ми не в стані перемогти наших ворогів, не в довгостроковій перспективі. Але ми також не очікуємо, що “Ловець Душ” їх переможе…