Пiсля гри вся команда «Металiста» залишилася для розмови з Микитою Єгоровичем. Вiн попросив Боцмана вiдвести своїх до альтанки. Команда без ентузiазму рушила до зеленого склепiння — дах i ребристi стiни альтанки були заплетенi хмелем. Без охоти йшли хлоп'ята тому, що судiйство Микити Єгоровича їм не сподобалося. Мабуть, це типова «хвороба» серед спортсменiв навiть високого класу. I взагалi, хто буває задоволений рiшенням суддi? Тiльки той, хто виграє. I це не лише в спортi, а й у народному судi.
— Грали ви погано, — сказав Микита Єгорович. — Воно й зрозумiло, нiякої зiграностi. Iндивiдуальна гра ще нiчого, а пас… не туди. Що не пас, то пiд ноги чужому. Коли хочете знати, то у футболi i хокеї виграє та команда, яка бiльше зiграна, яка з допомогою паса проносить м'яч до чужих ворiт, заплутує оборону, знов-таки пасом, бо не встигаєш навiть водити очима за м'ячем, коли грає прекрасна команда, а в результатi гол i… перемога. Все це, звичайно, теорiя.
— А на практицi ви не маєте бажання потренувати нас? — запитав Боцман.
Микита Єгорович помiтив, що Боцман тут не лише капiтан команди, але й лiдер колективу. Виходить, що всi свої задуми належить втiлювати через цього хлопця. Та вiн не збирається виховувати з них футболiстiв, вони йому потрiбнi для своєї мети.
— Нi, у мене iнша пропозицiя. У кого є бажання грати в футбол, може записатися в спортивну школу, а моя стихiя — вода! Маю бажання допомагати вам будувати й провести випробовування батискафа.
Говорив i уважно стежив за виразом очей хлоп'якiв. Першим ляснув у долонi Василько, який був тут, як довiсок до брата Володi. Засвiтилися очi i в iнших. Домовилися зустрiтися завтра в майстернi, чи то пак у хлiвi-сторожцi, на березi озера о десятiй ранку.
Цього ж вечора Микита прикотив на своєму ветеранi-велосипедi до дiда Захара, бо той був у такому вiцi i в такому станi, що всього можна чекати вдень i вночi. I вiк, i стан зробили з цього вiдлюдька безвольну iстоту, яка скучала за людьми, за спiлкуванням. Старий був щиро вдячний онуковi i радий був якось йому догодити. Микита наносив води в хату, поставив два великих чавуни i затопив плиту дровами. Старому пора викупатись. А сам, пораючись, гомонiв, бо вiдчував, що хата скучила за людським голосом.
— А вам хiба чути нашу сурму? — запитав здивовано.
— Та ще й як! Я ото всю нiч кручуся, а на зорi нiби провалююсь у безодню. А як сурма та подасть голос, прокидаюсь. Та не лише сурма! Там у вас у таборi є якась жiночка, в неї голос, що та сурма! Як зарепетує, аж луна котиться!
— А-а, то ж вона у мегафон! А голос у неї нормальний, навiть приємний. У нас там є сторож, так у того й без мегафону голос, як у Шаляпiна, хоч я його нiколи не чув.
— Та що ти все про когось, та про щось. Кажи вже про дiло. Як ти там пiрнав, шукав? А то я лежу тут, а думки мої всi там, бiля озера.
— А я, дiдусю, плавав човном i пiрнав. Дiстав навiть кiлька пляшок шампанського, а того, що треба, не намацав. Нiяких, навiть приблизних ознак. Доведеться копати фундаментально.
— Як?
— А так. Робити батискаф.
— Що це за сатана?
— Ну, як вам сказати, таку бочку з вiконцем, iз шлангом. На тросi спускати на дно й обслiдувати. На велику глибину я ж без повiтря не пiрну. Одне слово, починаю з пiрса. Тiльки у мене нi грошей, нi матерiалiв. А це ж дiстань у мiстi та привези. Дiстати я ще зможу, збереглися старi зв'язки, а привезти? Одна ходка з мiста сюди коштує полтинник.
— Скiльки? — здивувався старий.
— Ну; полтинник, як на вашу мову — пiвсотнi!
— П'ятдесят рублiв?!! Показилися, це ж дорого!
— У доларах дешевше. Я оце думаю, чи не органiзувати й собi якийсь кооператив? Як вважаєте, дiду?
— Лавку?
— Та нi, ви не в курсi дiла. Завтра пораненьку мотону у мiсто. Розбудете мене, щоб не запiзнитися на автобус. А то у вас тут i до автобуса… можна лiтаком! Два кiлометри пiшки! Поїхав би велосипедом, так нi в кого його залишити там, бiля зупинки. Нi, з транспортом у нас дiло швах!
— Йди сюди ближче, Микитко! — а коли онук пiдiйшов до дивану, на якому старий лежав так, несерйозно, нiби вiдпочивав вiд лежання в лiжку, мовив чомусь приглушеним голосом, довiрливо: — А якщо нам купити свiй транспорт?
— За що? — вирвалося у Микити. — I де?
— Он хлопець, що хата в мене в городi, купив собi нового автомобiля, а старенького свого продає. I не дорого. За тисячу. Як ти дивишся?
— А грошi?
— Нашкребемо. То й що?
— Уявляю собi той агрегат за тисячу! — усмiхнувся Микита.
— Але ж їздить. Вiн на ньому, скiльки я пам'ятаю, гасав як навiжений вдень i вночi. Може, вiзьмемо, доки добудемо скриню з озера? А тодi можна буде приглядiти i щось краще?