Але, на моє превелике щастя і не менш великий подив, цього не сталося. Ще до світанку я поставив слоїк із жінкою на підвіконня і приготувався спостерігати.
Мене трішки трусило, проте, коли сонце вперше освітило банку, а за десять хвилин я зауважив повільний, дуже повільний, але все-таки ріст її кінцівок, то звичайну знервованість змінило збудження, яке зазвичай охоплює людей, що стоять на порозі відкриттів. Вона росла рівномірно і дуже повільно, за хвилину десь по два з половиною міліметри. Вже за годину я дістав її з банки і посадив на підвіконня, уважно стежачи, аби вона постійно перебувала в полі дії сонячного проміння. Коли сонце перевалило зі східної сторони будинку на західну, я хутко відніс її на руках у протилежне крило будівлі, до однієї з улюблених своїх кімнат. Там було вікно, вдвічі більше за будь-яке інше вікно в будинку. Я ніс її, і зростом вона була вже як дитина-дошколятко.
Але вона продовжувала рости, і я спостерігав за нею з дедалі більшою зацікавленістю. Світловий день тривав тоді дев’ять із чимось годин, і, коли останній промінь сонця зіслизнув з підвіконня в глиб захаращеної кімнати, вона майже досягла свого первинного зросту. Жінка сиділа в кріслі — гола і значно помолоділа, а я стояв напроти неї і мовчав. Вона була помітно стрункішою, ніж місяць тому, — скинула вагу, сидячи на простому харчуванні та перебуваючи в постійному русі під час наших із нею дослідів. Вона дивилася на мене, на кімнату довкола. Іноді поглядом шукала щось за вікном. Але нічого не говорила, не намагалася ані встати, ані чогось зробити — просто розслаблено сиділа в кріслі. Декілька разів я намагався заговорити до неї, навіть звертався до неї на старе її ім’я, яке думав, що забув уже, але дружина не реагувала. Навіть губи її не ворушилися — вони були міцно стиснені. Я не дочекався жодної відповіді від неї, а потім, підійшовши впритул, взяв під пахви і намагався поставити на рівні ноги.
Вона не трималася у стоячому положенні. Її хитало, вона валилась і на мене, і назад на крісло. Ще кілька годин, до пізньої ночі я прововтузився із нею, застосовуючи всю свою кмітливість і терпіння, але в мене нічого не виходило. Її це все виснажило аж ніяк не менше, ніж мене, невдовзі жінка вимкнулась і міцно заснула. А я стояв над нею, втомлено дихав, і в думки мої поступово прокрадалося розуміння того, що сталось, і дивна суміш розчарування й полегшення від того, що їй, судячи з усього, більше не стати такою, якою вона була.
Того разу я заснув біля неї. Вночі вона мене розбудила, чого раніше ніколи не траплялося. Вона плакала, ревіла на всю свою глотку, і я довго не міг здогадатися, що їй треба, поки не відчув сморід в кімнаті і не зрозумів, що вона просто сходила під себе. Довелося помити її, змінити постіль, а потім піти і зварити трохи картоплі, щоб нагодувати. Отже, мої ще ввечері неясні думки підтвердилися надранок: редуктин блокував особистість повністю, і навіть по відновленні зовнішнього вигляду пам’ять, навички і звички не відновлювались.
Я мав на руках дорослу жінку із мозком і поглядом немовляти. Їй треба було починати від самого початку абсолютно все — вона ж навіть ходити не могла, її тіло просто не трималося в стані рівноваги навіть двох секунд.
Коли я зрозумів це, то подумав, що я, звісно, хотів колись дитину, але ж не таким чином отриману… Вирішив поспостерігати за нею декілька днів, і, якщо не станеться нічого екстраординарного, ввести їй редуктин ще раз. Я не мав часу і бажання виховувати її з нуля, чесно.
Мушу визнати, що тоді я протримався менше навіть і цих двох днів. За цей час кімната наповнилася їдким запахом сечі, мене ледь не вивертало, коли я наближався до неї, а вона майже не переставала верещати і плакати. Я спочатку кріпився, намагався співати їй колискові та забавляти якимись довоєнними іграшками з горища, але це допомагало слабко. Ввечері другого дня я просто її ненавидів.
Вдруге я вводив їй уже не безіменну невідому фігню, а редуктин. Все відбулося так само, як і першого разу, тільки тепер жінка не спала, а бездумно дивилась прямо мені в обличчя, поки голка пірнала їй у вену. Я натиснув на поршень, її обличчя скривила гримаса болю, редуктин знову понесло судинами, і за шість хвилин (цього разу я зауважив час) моя колишня дружина знову зменшилась до розмірів сірникової коробки і була посаджена у вже звичну чисто вимиту трилітрову порожню банку.