У = убивства та інші «ужаси». Тут автор не шкодує червоної фарби, і його ілюзія така правдива, що ми віримо: перед нами кров. Більше того, винахідливий Чупа знаходить спосіб убивати своїх персонажів двічі. Спершу в них вмирає людське, а потім вони мають шанси загинути остаточно. Словом, це зразковий трилер, котрий не відпускатиме до останніх сторінок книжки. Чи зло буде покараним у фіналі — це вже питання до читача. Але кілька тонн адреналіну йому гарантовано.
П = пофігізм. Це загальна стратегія Чупи, і в поезії, і в прозі. Автор ставиться до найжахливіших сцен спокійно. З похмурою іронією, я б сказав. Це не виливається в пасивність, бо його персонажі, незалежно від їхнього статусу та зросту (побачите, зріст в «Акваріумі» має першочергове значення), постійно діють, буквально борсаються серед обставин, хоча, у більшості випадків, обставини виявляються сильнішими. Інколи їх усе ж вдається здолати, але хіба для того, щоб переконатися у фактичній безглуздості перемоги. Ось і другий виклик (і ще один сенс прочитати цю книжку): наскільки ми віримо у свої сили? Чи будемо чинити опір навіть за видимої його безперспективності?
Врешті А = антиутопія, в якій все починається від секретного препарату ще радянської розробки, який, як то і має бути в класичних антиутопіях, здатен враз і рішуче переформатувати життя спільноти, комусь передати контроль, а інших поставити перед вибором боятися за свою безпеку чи добиватися власної свободи. В тексті Чупи розгортається вельми якісна антиутопія (як розмисел про життя і майбутнє суспільств), в якій є і ідоли, і каральний апарат, і конформісти, і, звісно, бунтарі.
Я помітив, що самий жанр антиутопії, як правило, творять автори, що належать до культур метрополій: Євгеній Замятін, Олдос Гакслі, Джордж Орвелл, Рей Бредбері... Вочевидь, їм типово уявляти різні варіанти майбутнього суспільств у глобальних масштабах, тоді як колоніальні народи тупцяються довкола власних залежності й обмеженості. Показово, що перша українська антиутопія — «Сонячна машина» — вийшла з-під пера керівника уряду УНР Володимира Винниченка в короткий час нашої позірної незалежності на початку ХХ сторіччя. Й не менш показово, що жанр повернувся знову аж на початку 90-х і втілився у повісті Юрія Винничука «Ласкаво просимо в Щуроград». «Акваріум» закріплює традицію після кількох менш вдалих спроб, і це справді жахлива антиутопія, на відміну від дещо карнавальної «Очамимрі» Олександра Ірванця. Тут і третій сенс прочитати Чупу: щоб розвинути уяву, розігнати її до глобальних масштабів суспільного мислення.
Врешті, ми можемо й не довіряти його апокаліптичним сценаріям. Адже всю історію переповідають нам двоє вкрай ненадійних оповідачів. Один, судячи з усього, не аж такий освічений, можна сказати, пересічний молодик зі своїми комплексами, непевністю та вже згаданою пофігістичністю до того, що ззовні. А другий — вкрай начитаний маніяк, готовий збиткуватися над жінками і ставити злочинні суспільні експерименти. Сексизм і апологія жорстокості, відсутність чіткої політичної позиції, врешті, проста й банальна наївність залишається на їхній совісті. Автор же тим часом кокетує принагідною інтертекстуальністю, відсилаючи то до того ж Орвелла, то до «Мовчання ягнят» чи й самого Фаулза.
Книжка Олексія Чупи засвідчує достатній рівень письма як самого її автора, так і української сучасної молодої літератури загалом. Вечір чи два проминуть за цікавим читанням, після якого ми, можливо, все ж обурюватимемося з отих чорнухи, убивств, пофігізму та кривитимемося на песимістичну перспективу антиутопії, але точно не шкодуватимемо, що прочитали цей текст.
Ростислав Семків
Side A
«Моє ім’я — Олесь Шенколюк. Мені п’ятдесят шість років. Вітатися з тобою, бажати доброго дня, ранку або вечора я не буду. Я тебе ненавиджу — ким би ти не був, чим би не займався і де би не жив. Ненавиджу хоча б за те, що ти це слухаєш і усвідомлюєш, — а значить, належиш до тварин, які себе називають людьми…»
«Псих якийсь», — подумав я, дослухаючись до низького голосу, який долинав із плівки.
«…я впевнений, ти однозначно зараз думаєш, що я якийсь ідіот або псих. Мушу тебе розчарувати — мені діла немає до того, про що ти думаєш, і в мене на це аж декілька причин. По-перше, як я вже сказав, я ненавиджу тебе і, гадаю, не помилюсь, якщо скажу, що ти є тупою твариною, яка тільки те і робить, що місце займає на цій планеті…»