Поки в моїй голові ворушилися якісь незрозумілі плани помсти, напроти, на схилові, пригальмувала простенька автівка. З неї викотився кругленький чолов’яга і запитав, чи зі мною все гаразд? Я відповів, що гаразд, упав, але цілий, все в порядку. Він спитав, чи не треба мені в місто, і я, звісно ж, погодився, порадівши тому, що хоча б залишився з грошима, бо носив їх у кишенях піджака і штанів, а не в плащі. Наступної ж миті я зрозумів, що ці гроші зараз до сраки, в країні помінялась валюта, і, власне, через радянські копійки мене щойно викинули з автобуса.
«Тільки в мене гроші радянські», — сказав я мужичкові, коли він дбайливо допомагав мені підійматися до автомобіля.
Він сказав, що з цим ми розберемося, і, дізнавшись, що мені на господарський ринок, явно зрадів, бо йому також треба було десь у той район, а дороги він не знав, бо не місцевий, отже, ми могли би бути одне одному корисними.
Чоловіка звали Василем. Він був років на десять старшим за мене, жив в одній із західних областей, тепер уже не згадаю, але, здається, десь на Івано-Франківщині, і був простим, як табуретка.
Від нього я дізнався багато цікавого про події останніх трьох років. Про жебрацтво людей, про постійні перебої з харчуванням, водопостачанням, про банкрутство та закриття виробництв, про тривалу нестачу абсолютно всього, що можна було уявити. Я дізнався, що Україна все ж зберегла незалежність, що громадянської війни не було, що схід і захід все-таки разом, хоча і постійно перегавкуються. Він розповів мені, що першим українським президентом був Кравчук (Василь називав його Вареником і страшенно реготав із власного жарту), а другим минулого року обрали якогось східняка з Дніпропетровська, який зараз дуже активно дружить із російським президентом Єльциним і не менш активно намагається товаришувати із західними країнами. Сам Василь на виборах голосував за Чорновола і зараз дуже побивався, що той програв.
«Ти ж розумієш, по-іншому все могло би бути. Але подивимось, подивимось», — важко і часто зітхав Василь, постійно відволікаючись від дороги.
Я теж зітхав і думав, що мені страшенно пощастило не знати жодного з цих імен і абсолютно не розбиратись у переплетенні та нагромадженні всіх цих фактів. Щось нездорове було в надмірній політизації країни. Якщо зовсім незнайомі люди вже на третій хвилині знайомства говорять з іншими про політику, то це мені нагадує якусь агонію. В розмовах з близькими вони, напевно, в’язнуть у ній по самі вуха…
Я насилу пригадав дорогу в центр. Василь мав якісь справи в місті, і ми домовилися зустрітися з ним за три години там, де розійшлися, — він обіцяв допомогти мені довезти додому все, що я куплю. Я насунув капелюха нижче на очі і рішуче увійшов крізь іржаву браму на ринок. В першу чергу мені варто було придумати щось із грошима, бо, ясна річ, без них я нічого не зміг би купити. Але якраз ця проблема була вирішена дуже швидко. Біля самого входу стояв цілий ряд колекціонерів. Колись давно я дуже глузував з них, — мене смішила їхня фанатична відданість предметові свого колекціонування. Марки, монети, листівки, камінці, книжки — весь цей систематизований і розкладений по поличках фетишизм викликав у мене посмішку. Зараз же я сам мав шанси перетворитися на одного з таких колекціонерів, тому підійшов до них без жодних вагань.
Оминувши зграйки філателістів та нумізматів, я побачив розкладку із купюрами. Над нею, думаючи про щось своє, стояв справжній велетень у спортивній куртці із капюшоном. Я привітався з ним і спитав, чи не хоче він купити в мене цілу купу не використаних жодного разу радянських купюр. Очі його загорілись, і він спитав скільки саме.
«Дві тисячі радянських рублів», — відповів я.
Він одразу ж погодився, очевидно, його приваблювала їхня цнота, те, що ніхто і ніколи не торкався ще їхнього паперу. Я взагалі помічав такі речі за колекціонерами, оцю схильність до того, щоб бути першим власником чого завгодно — марки, статуетки, купюри, добірки газет.