Велетень узяв із моїх рук дві ще не відкриті пачки по десять рублів. Очі його були дикими і збудженими. Натомість він віддав мені досить велику кількість маленьких папірців, які називалися купонами, мали різний номінал і колір.
«Це багато?» — недовірливо спитав я, укладаючи отримані гроші в кишеню.
«Багато, багато, місяць на них можна жити», — зачаровано відповідав велетень, дивлячись на водяні знаки щойно отриманих купюр.
Я залишив його сам на сам із новою любов’ю, думаючи, що на ті гроші, які віддав йому я, колись, тепер уже здається, що неймовірно давно, можна було прожити не місяць, а мінімум рік. Утім, чого дивуватися? Часи міняються, отже, міняється і вартість усіх на світі речей…»
О, так! Я пам’ятаю ці купони — найсмішніші гроші, які я за свої двадцять шість років життя тримав у руках, і найсмішніше в них було те, що їх хтось називав «валютою». І, менше з тим, саме з ними пов’язані неймовірно теплі спогади вже шкільного дитинства, бо наявність цих папірців у твоїй кишені могла зробити тебе напрочуд щасливим власником якоїсь жуйки, або цукерки, або фігурки робота, або, може, ще якоїсь цікавинки, якими тодішні комерційні ятки були заповнені до самої гори. Уже із самого дитинства нас привчили, що найбільше задоволення дає наявність грошей і, як наслідок, — можливість щось купити. Заради істини треба сказати, що мені і моїм друзям гривні і копійки, на які Україна перейшла трохи згодом, давали трохи менше втіхи. Хоча, можливо, що ми просто ледь-ледь подорослішали, і те, що можна було купити на ці копійки, тішило вже не так.
«…приємно іноді знаходити щось на своєму звичному місці після тривалої відсутності, погодься. Це як, розбираючи уламки кораблетрощі, раптом побачити, що саме твої валізи залишилися невідкритими і незіпсованими. Приємно, одне слово. Ось так і я радів усьому, що залишилося незмінним на ринку за останній час. Наприклад, мене дуже тішило, що лампочки і цвяхи продають там само, де й раніше, і, хоча я ніяк не міг зрозуміти, куди і чому зникли продавці велосипедів, головне було на своєму місці — в найвіддаленішому куточку стояли декілька хлопців, які за гроші могли зробити будь-що зі склом. Мені навіть здалося, що одного з них я впізнав, — доводилося бувати тут раніше. Саме до нього я і вирішив звернутися.
Підійшовши до нього зі своїми кресленнями, я став пояснювати, що мені від нього треба. Він кивав головою, казав, що зробить усе за дві-три години, і врешті назвав ціну. Я дістав з кишені гроші, які мені віддав колекціонер купюр, і сказав, що більше в мене нема. Хлопець запевнив, що і цього вистачить. На тому й порозумілися.
Я залишився біля нього і його двох помічників, аби особисто простежити за процесом, а головне — дотриманням розмірів шматків скла, які вони мали мені підготувати. Хлопці були роботящі, вмілі, робили все дуже акуратно і нікуди не поспішали. Через дві з хвостиком години завдання було виконане. Я поки залишив скло у хлопців, сказав, що повернуся за півгодини, та й пішов зустрітися з Василем. Той уже зробив усе, що мав, і чекав на мене в машині. Ще за п’ятнадцять хвилин ми з ним донесли акуратно запаковані великі шматки скла до автомобіля, хитро закріпили їх і вирушили назад.
На зворотному шляху Василь безперестанку травив анекдоти про москалів, час від часу вихоплювався на зустрічну смугу, зовсім не зменшував швидкість на поганих ділянках дороги і дихав свіжим перегаром. Не сказати, що п’яний у дрова, але й геть не тверезий. Це мене бісило. Я з дитинства не любив п’яних за кермом, бо саме через такого кретина загинув мій батько. Він просто переходив дорогу по зебрі, вийшов із будинку по хліб у магазин напроти, і його збив якийсь п’яний мудак на «Волзі». Я це бачив із вікна своєї спальні, і та мить, коли мій батько та моя лялька з ганчір’я летіли — один над пішохідним переходом, інша, що випала в мене з рук, на підлогу, — закарбувалась надовго і, вочевидь, неабияк вплинула на мою ненависть до людей у цілому.
Коли ми під’їжджали до місця, де Василь підібрав мене, він перейшов від анекдотів до народних пісень, і тепер ми неслися розбитою квітневою трасою, і з наших вікон долинали окремі найбільш вдалі пасажі про калину, чуприну, голубок, сивий Дніпро та всяке таке.
Василь пригальмував рівно на тому місці, де кілька годин тому ми з ним познайомились, і запропонував мені вийти. Я, натомість, запропонував йому заїхати в гості щось випити. Він явно був не проти, і ми поторохтіли багнистою дорогою до мене, повз розбиті паркани і порожні закинуті будинки із вибитими вікнами. Тепер я зрозумів, що на моїй вулиці живу тільки я, всі інші помешкання виглядали геть занедбаними. Не дивно, що я від часу поселення нікого тут не бачив — в цьому районі ніхто не живе і ніхто не ходить. Цікаво лише, звідки взялися тоді всі ці вилупки на зупинці?