Ближче до вечора в кімнаті стояв дерев’яний паралелепіпед, який нагадував каркас великої шухляди. Я бачив, що до подібного розміру коробок вантажать провізію для подорожей по морю. Власне, аби мій акваріум був готовий, залишалося тільки присобачити скляні площини до боків коробки, щоб воно все міцно трималося купи. Трохи довелося поморочитися, але, коли вже стемніло, все було зроблено.
Споруда вийшла кострубата, не зовсім гарна, але своє призначення вона мала би виконувати, тому претензій до неї я не мав жодних.
Це була величезна скляна коробка довжиною три з половиною, шириною два і висотою півтора метра. Уявляєш собі?!
Коли я вперше пустив всередину двох моїх жучків, вони здалися мені зовсім нікчемними, бо в банці виглядали більш пристойно і не так жалюгідно. Їхні ламані маршрути скляним дном, дивакуваті тваринні рухи та звуки, які вони видавали, крокуючи склом, не викликали в мене нічого, окрім сміху. Я кинув їм сирої картоплі, поставив неглибоку тарілочку з водою і, радіючи з того, що все поки йде так, як я хочу, напився просто до нестями.
Прокинувся я вже наступного дня від того, що нахабний і чистий промінь сонця вислизнув з-за фіранки і різонув мені по очах. В голові гуділо, слина пересохла, і згадався горезвісний Стьопа Ліходєєв з булгаківського роману. Але тому пощастило більше — до нього в гості разом із похміллям завітав диявол власною персоною, а моє похмілля було чистим і болючим, без жодних домішок та незвичних подій. Сонце продовжувало світити на мене, перед заплющеними очима плавали яскраві різнокольорові плями і сильно нудило. Я потягнувся за водою, але не намацав ніде поряд із ліжком якоїсь склянки. Довелося змусити себе підвестися і, тюпаючи голими ногами, йти на кухню. Проходячи повз кімнату, де завжди стояла банка з полоненою, я зайшов перевірити, як вона, і раптом згадав, що зі вчорашнього дня мої досліди набули зовсім іншого вигляду й характеру. Ще я встиг згадати, що вікно в кімнаті з акваріумом зовсім голе, кілька разів голосно матюкнувся і з усією швидкістю, на яку був здатен через похмілля і вік, понісся на другий поверх.
Двоє моїх жучків вже виросли до розмірів середніх собак і сиділи всередині акваріума майже нерухомо, просто дивлячись одне на одного. Картаючи себе за те, що не подумав про сонячне світло, я накинув на акваріум простирадло, щоб прямі промені не досягали чоловіка й жінки, а сам пішов на горище.
Горище моє було би справжнім раєм для тих, хто любить несподіванки. Попередні господарі, напевно, мінялися відносно часто і, судячи з нагромадження і розмаїття предметів, явно вмирали не своєю смертю, а наступний власник просто підіймав на горище те, що залишив після себе попередній. Генріх Шліман, який відкопав з небуття легендарну Трою, із щіточкою в руках обережно очищаючи пил із предметів тисячолітньої давнини, не бачив того, що бачив я в цьому невеликому просторі! Неймовірне нагромадження епох, культур і всього, що їх супроводжувало. Там можна було побачити цілком неочікувані речі. Колекції давніх фотографій Львова і Відня початку двадцятого століття із німецькими написами на звороті, стандартні набори фужерів із радянських магазинів, кілька комплектів військової форми різних країн — СРСР, Румунія, Польща, Німеччина. В цей військовий одяг було загорнуто цілі стоси книжок. Найцікавішими, що я там знайшов, були Солженіцин, Донцов та американські видання Йосипа Бродського в неймовірно гарній та певно дорогій обкладинці. Купа платівок, декілька шаф із жіночими сукнями і білизною, трохи зброї, мапи й компаси, якісь напівзрозумілі балканські кулінарні книги, від читання яких мені паморочилося в голові. Декілька фотоапаратів, старезна, але робоча друкарська машинка з видряпаними ініціалами на боковій панелі. Мені здавалося, коли я час від часу порпався серед усього цього мотлоху, що горище колись було ареною боїв, як, власне, і весь будинок, що воно постійно переходило з рук в руки, як вокзал чи пошта під час громадянських війн, і що насправді є просто звалищем чужої мертвої пам’яті. Можливо, це було й так, але порпатися там, нагорі, я дуже полюбив.
Так ось, одного разу, близько року тому, розгрібаючи весь цей непотріб, я знайшов на горищі величезний портрет Сталіна, виконаний на полотні і натягнутий на дерев’яну раму. Напевно, колись тут жив якийсь комуняка-сталініст, бо кому ще на думку може спасти тримати вдома такого розміру ікону? Портрет був більше двох метрів заввишки, і коли я вперше подивився на нього, то почувався мурашкою. Не знаю, яким чином художник цього досяг, але Джугашвілі просто знищував мене своїм хрестоматійним грузинським поглядом. Тоді я розвернув його малюнком до стіни і поставив у темному куточку. Зараз я згадав про цей портрет і подумав, що затулити ним вікно було б набагато зручніше, ніж їхати кудись до міста, аби вибрати і купити фіранки.