Ще маю зауважити, що лідерами (їх на той період було четверо) були винятково ті, хто потрапив до акваріума із зовнішнього світу. А народжені під час експерименту були в масі своїй аморфними, вони навіть до груп іноді не приєднувались, їм було все одно, що їсти і що пити, аби тільки ніхто не чіпав їх і не заважав годинами вивчати поглядом світ за склом.
О, так! Схоже, це взагалі було єдине, що цікавило молодняк, народжений уже в акваріумі — світ за склом, вся його яскравість і безмежність, а також разюча відмінність від того, що вони бачили у своїй скляній в’язниці…»
А, ну звісно ж, я таке теж бачу і чую щодня. Золота мрія молодих українців про еміграцію, яка хвилює нас уже протягом поколінь. Ми так само стоїмо, притиснувшись спотвореними обличчями до скляних воріт терміналів, де починаються дороги на захід, і замріяно пускаємо слину, мріючи про забугорне життя. Ті, хто вириваються, іноді влаштовуються гарно, іноді не дуже, але всіх їх у певний момент, наче багнетом, пробиває сум за своїм засраним, але рідним акваріумом і безмежний розпач від того, що вони своїми руками колись відрізали собі всі шляхи до повернення.
Одна моя знайома ще у віці двадцяти років виїхала до Польщі і вже девять років живе в одному із польських міст. Там вона познайомилась із французом, вийшла за нього заміж, народила. Її дітей звати Крістоф та Жанін, і сама вона, пишучи мені листи, дуже часто використовує польську або французьку мови там, де їй стало складно висловитись українською. Але останній лист її мене здивував у тому плані, що ні польської, ні французької там немає. Я отримав його на самому початку серпня. Ось, що вона писала:
«3 серпня 2011.
Привіт, Лесику!!!
Вибач, що довго не давалася чути. Схоже, в мені утворилась страшна діра, куди витікають усі начебто підібрані мною слова, і я залишаюся беззахисною і німою.
Учора було дев’ять років від того дня, коли я виїхала до Вроцлава. Вчора я багато про це думала і зрозуміла, що я забуваю Україну, вона вивітрюється з мене, і нічого я зробити з цим не можу. Я можу без проблем зірватися і поїхати на вихідні до Венеції, Парижа, Відня чи ще кудись, мені це дозволяє час, фінанси і чоловік. Але я не можу зірватись та поїхати до рідного свого Тернополя, хоча він значно ближчий за той Париж. Не можу насамперед тому, що мені там немає що робити, я змінилася, я зламалася, я більше не уявляю себе в цьому місті навіть на вихідних. Все, що відбувалося більше дев’яти років тому, тепер видається мені хитрою і правдивою, але містифікацією. Я дивлюся на своє місто і свою рідну країну з відстані, — і з ними все відбувається так само, як з картинами в галереї, — що далі знаходишся, то менше симпатичних деталей тобі помітні, то важче розпізнати сенс у побаченому.
Звісно, річ не лише в місті, але і в людях. Я боюся приїхати і усвідомити, що вони мені чужі. Ось ти мені не чужий, до тебе я могла би приїхати, ти мене розумієш, ми довго могли би говорити. Але навіть ти, Лесику, з усією глибиною, якою ти іноді мене огортаєш, за останні дев’ять років, які ми не бачилися, для мене став всього лиш літерами на екрані. Розумієш? Я точно не приїду. Не ставало пересвідчитися, що й ти мені зовсім чужий.
На початку літа ми гуляли з Еженом та дітьми по Вроцлаву. В одному з численних вуличних генделиків неподалік Ринку я почула українську мову і раптом несподівано сама для себе заревіла, опустившись на коліна. Перехожі кинулись від мене навсібіч, наче від прокаженої, Крістоф та Жанін перелякано дивилися на мене своїми великими очима, а Ежен якось відсторонено підвів мене з колін і повів до лави неподалік. Там він втішав мене, як міг, а діти випитували мене, що сталося. На що мій чоловік якось дивно відповів, що мама, мовляв, побачила в натовпі когось із країни, де вона раніше жила, а всім відомо, що мама з тієї країни, де в людей конячі голови. Ось мама тому і перелякалася, думала, що її хочуть забрати назад. Ми з дітьми подивилися на нього з однаковим нерозумінням. Мене вразило, з якою холодністю та жорстокістю він це говорив мені і моїм дітям, половина крові яких була, між іншим, українською! Мене дивувало, як доросла і освічена людина може на ходу зморозити щось подібне і при цьому далі почуватися розумним та серйозним.