З весни 2004 року в мене почалися перші проблеми зі здоров’ям. Неймовірно боліли серце і голова, я був весь час роздратованим, злим, часто мене виводили з себе елементарні дурниці, які раніше навіть настрій мені не могли зіпсувати. Мені не було на кому виміщати свій гнів, окрім як на мешканцях акваріума. Давно вже минули ті часи, коли за кожного з піддослідних я був готовий власними зубами розірвати чиюсь горлянку. Тепер їх було дуже багато (станом на весну 2004 року понад дві з половиною сотні), і, крім того, вони останні шість років постійно намагалися позбутися мого впливу, а такої неповаги пробачати я не міг.
Вони дратували мене своїм зовнішнім виглядом, манерою їсти та трахатися на очах у всіх. Мене дратувала їхня слабкість та нездатність чинити нормальний опір отим відгодованим мною вірним псам. Врешті, ставлення до цих жучків тепер було таким, як до лабораторних мишок, яких, як я вже казав, донедавна я вбивав по десяткові на день.
Вони дратували мене, і тому я не годував своїх агресивних тварюк, забираючи огорожу приблизно раз на тиждень. В акваріумі відбувалися страшні речі, — звірствам велетнів не було меж. Щотижня в певний день увесь акваріум за півгодини був заляпаним кров’ю і всіяний залишками маленьких тіл, але в кілька наступних годин вичищався до блиску його ж мешканцями.
У листопаді того ж року, — здається, саме пішов сніг, — я був у кухні, грів собі сніданок, і вперше за тривалий час думав, чи потрібно мені це все?
З одного боку, це було дуже цікаво, допомагало вбити стільки вільного часу, а з іншого — їхні постійні намагання залишити акваріум не могли не насторожувати. Я розумів, що рано чи пізно це станеться, якщо не застосовувати силу. Запаси редуктину танули просто на очах, і, навіть якби я зменшив його використання вдвічі, то зараз препарату вистачило б максимум на три роки. Що буде потім, я не знав. Жучки швидко плодилися, їхня кількість росла, і невдовзі оці мої приручені карателі в кількості шістьох чоловік просто не зможуть продертися крізь натовпи піддослідних.
Нараз мене охопило недобре передчуття, я залишив усе і побіг на другий поверх. Коли я, захекавшись, увірвався до кімнати, то побачив наступне: мої маленькі жучки зуміли-таки добудувати піраміду, але не через зовнішні стіни, а через внутрішню огорожу, яка відділяла їх від моїх загонів смерті. Піраміда стояла міцно, і тілами швидко бігли нагору маленькі фігурки, — одна за одною, потім зістрибували на скляне дно, і починали допомагати тим, хто опинився у відгородженому куточку раніше, атакувати моїх вірних псів.
Ті явно не були готові до такого розвитку подій, їх застигли зненацька, все, що відбувалося, просто не вкладалося в їхні голови, і вони лиш очманіло відштовхували від себе найактивніших. Ясна річ, що довго так тривати не могло, і за хвилину облога набула більш серйозного характеру, чисельна перевага жучків зростала, і ось уже перший із велетнів упав на скляне дно мертвим. Я перші хвилини спостерігав за цим у заціпенінні, я був у захваті від того, що ці жалюгідні малюки зібралися, влаштували справжню військову операцію, а головне — жорстоко помстилися своїм кривдникам.
Але за хвилину вони знешкодили ще двох велетнів. Перший упав так, що штовхнув внутрішню огорожу і вона, повільно нахиляючись, впала і задавила всіх, хто був у піраміді. Дно під шматком скла вкрила велика червона пляма, яка повільно розросталася. А другий убитий, падаючи, задів спиною широку бокову стінку, — прямо над його головою з’явилася тріщина, вона поповзла вгору і вліво, і за кілька секунд половина бокової стінки акваріума теж обвалилась.
Мої жучки продовжували вбивати, а якась частина чітко відчула, не знаю вже, інтуїтивно чи свідомо, що зараз є можливість злиняти, і дружно кинулися в проломину. Здається, я навіть почув їхні захоплені крики, я вперше за весь час чув їхні голоси.
Але на виході на них чекала неприємна несподіванка. Я нікого і нікуди випускати не збирався, я зрозумів, що хочу продовжувати експеримент, бо насолода безмежною владою стала найбільшим щастям, що було в моєму житті. Я це усвідомлював як ніколи гостро, і мене, наче та голка, штрикала думка, що я можу зробити із ними все, що завгодно. Отже, щойно втікачі перебиралися зі скляного дна на дощату підлогу, як я затоптував їх своїми важкими черевиками. Не знаю, скільки їх задавив — мабуть, близько півсотні. В мене під ногами огидно хрускало, але я не зупинявся, — це була помста за неповагу і непокору, за безсонні ночі біля них і, звісно ж, за моїх диких велетнів, які на той час уже всі без винятку лежали мертвими.