Було б непогано, якби їхня слабкість та страх передалися молодшим, бо, дивлячись на них, я починав нервувати…»
Цікаво, чи існує хтось, в кого з часом не зірве дах від влади, від насолоди своєю силою і безкарністю? У Шенколюка, схоже, зірвало. Історія, знову-таки, стара, як світ, і написана іменами десятків диктаторів і мільйонів їхніх жертв.
Чувак зробив понад сотню ін’єкцій редуктину включно із розбавленими і жодного разу не засипався, його не впіймали на гарячому, і ніхто ніколи не зумів розшукати жодної з його жертв. Геніальна простота і обережність злочину, що справді варті уваги. Вочевидь, він страждав від того, що все, що він робить, залишається ніким не поміченим. Неоспіваним і непокараним.
Звісно, перше йому було б більше до вподоби, але я не маю сумніву, що, якби йому довелося постати перед судом за всі свої злочини, то людство здригнулося б від слів, сказаних Шенколюком. Наскільки я пам’ятаю, я ніколи не чув про подібні кримінальні справи, отже, він залишився непоміченим, а це не могло не торкати його самолюбство. Таке справді боляче б’є по амбітних людях, а Шенколюк був не лише амбітним, але й зверхнім. Трагедія людини, що тримає у своїх руках абсолютну владу. Вище за сходинку, де перебуває абсолютна влада, немає нічого, — там холодна порожнеча, і тому звідти можливий шлях тільки вниз.
«…тепер, коли я не мав редуктину, себто процеси формування спільноти в акваріумі стали невідворотніми, то керувати мені залишалося тільки репресивними методами. Молоді покоління маленьких людей, від народження призвичаєні до життя в акваріумі, вже не страшилися холодних прозорих стін, як їхні батьки, і не боялися мене — того, хто весь час спостерігав за ними. Вони ставилися до мене здебільшого байдуже, хоча я не помилюся, коли скажу, що кілька разів я помічав на одних лицях страх, а на інших — ненависть.
Репресивний апарат вимагав величезних витрат енергії, річ була в тім, що тепер я не тільки три-чотири рази на тиждень прибирав огорожу, яка відділяла моїх посланців смерті від звичайних мешканців акваріума, але мені тепер ще й доводилося особисто вистежувати протягом тижня особливо підозрілих жучків, виловлювати їх руками і закидати як харч велетням.
Спочатку це допомагало, — популяція жучків збільшувалась, але дуже повільно. Все було під моїм контролем, не відбувалося нічого загрозливого.
Наступного ж літа я зробив те, що давно вже намислив. У цьому ритуалі не було нічого розумного, був лише якийсь релігійний пафос та нікчемна на вигляд картинка, але я отримував від того задоволення, і, повір, мені абсолютно срати, як і хто до цього поставився б, коли б те побачив.
Річ у тім, що колись я намислив поставити своїм жучкам ідола, ще на початку експерименту, тепер же мені здавалося, що існує нагальна потреба в тому, аби матеріалізувати мою значущість для їхніх жалюгідних життів. Я зрубав дерево, що росло через дорогу, місяць мудохався із його стовбуром, але врешті-решт спромігся видовбати й вистругати з нього подобу людської фігури на повний зріст. Я тішився, як дитина, встановлюючи статую в акваріумі, таким чином, аби він стояв усередині та відкидав тінь на піддослідних. Я сміявся, як малюк, вдягаючи на це дерев’яне одоробло свій старий одяг і спостерігаючи, як жучки насторожено торкаються шерхких ніг фігури. Вона символізувала, звісно, мене, володаря їхнього, та верховне їхнє божество, єдиного в цілому світі, хто здатний карати їх і милувати, єдиного, наділеного щастям смикати ниточки їхніх життів і розкладати пасьянси їхніх доль!
Будь-яка людина, байдуже, маленька вона чи велика, потребує ідола, ікони. Я дав їм це щастя!»
А пан Шенколюк непогано звихнувся від усього, що випало на його долю! Втім, все логічно і передбачувано: візитна картка для кожного із диктаторів — це, в першу чергу, якість його матеріалізації в житті кожного з його підлеглих, в кожній їхній годині, в кожній їхній секунді. Спорудивши для них свою подобу, він прирік жучків на незникну і набридливу його — Шенколюка — присутність.
«…я тепер мало спав і всенький свій час приділяв акваріуму. У мене не було потреби їздити до міста, і я назавжди сховав автомобіль на внутрішньому дворику під старим вицвілим рядном. Лише раз на тиждень я виходив до магазину біля дороги за продуктами — грошей у своїх піддослідних я знайшов стільки, що цього мало вистачити на якийсь час. Непрочитаних книжок більше не залишилося, музика теж не тішила, — я знав, як це називається, і визнавати цього не збирався, тож внутрішньою силою своєю чинив опір щосили і програвав сантиметр за сантиметром своєї території. Це були перші ознаки старості.