Так і жив — весь поглинутий старінням і акваріумом. Він висмоктував з мене сили, я просто відчував це. А мешканці скляної клітки сили навпаки набиралися. Вони виглядали жваво та енергійно, а я почав всихати.
Кімната тепер виглядала світлішою, але ще більш містичною — в акваріумі стояла здоровенна і таємнича, схожа на ляльку вуду, моя подоба, а жучки копирсалися під її ногами, як ревні релігійні фанатики. Мені від цього видовища перехоплювало подих, і в голові пульсувало від усвідомлення своєї величі бодай серед цих кумедних дрібних звіряток.
Це був розквіт моєї безмежної влади, золотий її вік, і я насолоджувався ним на повну потужність. Я отримував неймовірне задоволення від знущань над моїми жучками, особливу насолоду я діставав від того, що вони не можуть гідно відповісти мені. Повір мені, виродку, міністерство освіти у всіх його іпостасях нахабно бреше, коли від самого дитинства розповідає тобі, що слабших ображати не можна! А ти спробуй хоча б раз і зрозумієш, який це несамовитий кайф, і ніяке у світі «не можна» тебе більше не зупинить!
Але пік цей швидко минув, і мене разом із моїми полоненими стала поглинати депресія. Кількість їх ставала дедалі більшою, вони діяли дедалі більш злагоджено і нахабно. Агресивні велетні, вриваючись у натовпи моїх жучків раз на три дні, спочатку спричиняли чисельні втрати, вбиваючи за рейд до восьми осіб, але спільнота, сформована в акваріумі, мала уже доволі високу організацію, і вони швидко відновлювали свої лави, а кожне наступне покоління виховувалося у ще більшій ненависті до своїх кривдників.
З часом жучки навчилися чинити ефективний опір моїм карателям, які були на рідкість твердолобими та прямолінійними, — давалося взнаки те, що я набирав сюди людей, рівнем розвитку близьких до клінічних дебілів. Вони не вчилися на своїх помилках, атакували завжди однаково, і маленькі мешканці акваріума за півтора року вже навчилися відбивати їхні зазіхання з мінімальними втратами, а згодом їм почало щастити вбивати когось із кривдників під час нападу.
Я був у відчаї — мій репресивний апарат, виплеканий роками, поступово винищувався тваринами, яких я ненавидів за їх недолугість і слабкість і ніколи не вірив, що вони здатні до опору. Зрештою, настав той час, коли в екзекуціях і масових вбивствах довелося брати участь особисто мені. Випускаючи своїх велетнів у акваріум, я хапав жучків голими руками, по декілька жмень за раз, кидав їх на підлогу та з ненавистю топтав. Згодом вся підлога довкола акваріума була вкрита засохлою кров’ю та потоптаними хрящами.
Це вже була справжня війна, це було принципово. Або я зберігаю над ними повну владу, або вони вириваються, і тоді мені спокійно не жити — ось так стояло питання. Сутність протистояння полягала в тому, що я не міг винищити їх під корінь, бо тоді б моя влада анулювалася. А без неї я був уже ніким. Я і мої жучки потребували одне одного для самоствердження, це був вузол, який неможливо було розрубати.
Так ми й жили з ними, і наше колишнє мирне і плідне співіснування, що більше було подібним до дослідження, поступово перетворилося на справжню ворожнечу. Вони не могли не відчувати, як я ставлюся до них, й інстинктивно відповідали мені взаємністю.
Напруга наростала, я намагався тримати їх кількість у безпечних для мене межах, але, напевно, десь прорахувався. Річ у тім, що з 2005 всі наступні п’ять років я нутром своїм відчував, що всередині мене розвивається хвороба. Дихати і ходити стало набагато важче, серце дуже боліло, іноді я страшенно страждав від головних болів, мої внутрішності палали вогнем. Я розумів, що скоро мені буде гаплик, і вже заздалегідь змирився із цим, поклявшись собі померти гідно. Ці п’ять років я прожив у справжніх муках, декілька разів мені здавалося, що я вже помираю, але зрештою попускало, я збирався на силі і йшов до свого акваріума.
Так от, зважаючи на мій стан, в певний момент я випустив ситуацію з-під контролю. Не порахував правильно чи ще щось там, але сталося те, що сталося.
В самому кінці 2010 року, перед Новим Роком, мої піддослідні зібралися із силами, атакували огорожу, де жили четверо останніх велетнів, буквально роздерли їх на шматки, і, організовано натиснувши на скло, завалили одну з бічних вузьких стінок акваріума. На щастя, саме скло не пошкодили, але вихід з в’язниці було відчинено.