Борсаючись, мов риба на гачку, і ковтаючи ротом щоразу менше повітря, я побачив перед собою обличчя ще одного хлопця з автозаку. Він байдуже подивився на мене, потім наблизив своє обличчя впритул до мого і відстороненим голосом сказав: «Сегодня любые шествия, митинги, собрания и другие акции запрещены. Увидим тебя еще раз — отлупим до смерти. Иди домой, смотри новости».
Від безсилої люті в мені щось обірвалось, я перестав опиратись, майже відразу хватка ззаду послабшала, і я впав, задихаючись, на коліна, а потім — на бік, не маючи сили навіть розплющити очі. Ще кілька хвилин я лежав у пилюці під байдужими поглядами цих псів, на листі, яке від аномальної цьогорічної спеки вже наприкінці серпня осипалося з дерев. Задихаючись від гніву, я думав, яку ж незалежність я щойно йшов святкувати. Яку незалежність, якщо в цій державі те, що сталося зі мною, не просто можливе, а стає, судячи з останніх тенденцій, нормальним впливом на суспільство в цілому?
Пам’ятаю, як я відлежався, обтрусився, вийшов із цього пекла і потрапив до іншого — відразу через вулицю, на площі, уже зібралася багатотисячна колона демонстрантів під державними прапорами, оточена, мов чорними птахами, бійцями спецпідрозділів. Стояв дикий гамір, але в ньому я розчув, як хтось у мегафон закликав стояти кільцем, відбивати своїх і дихати на повні груди — лише тоді, мовляв, ми відчуємо свіжий вітер, що розжене цю наволоч. Я втягнув у себе повітря так багато, як тільки міг, і відчув, що легені мої наповнені гниллю. Тоді все здалося мені безнадійним.
«…на момент розвалу Союзу я був малесеньким гвинтиком, що крутився в механізмі, який працював на армію. Я щоранку їздив на роботу до непривітної і непримітної сірої будівлі на околиці міста, де був розташований науково-дослідний центр. Заклад розробляв біологічну зброю, і там я певну кількість годин на день навантажував свій мозок питанням, як би вигадати щось таке, щоб знищити якомога більше народу за короткий час і з якомога меншими витратами.
Ті, хто в нас працював, давно ставилися до інших, як до потенційних піддослідних. Жодної дружби, ба навіть звичайного приятелювання, там виникнути не могло. Кожен був сам по собі, ми навіть не віталися, уявляєш? Дні минали мовчазно і похмуро, посеред зразків вірусів, бактерій та іншої фігні. Там я дуже огрубів, що й не дивно, і трохи збайдужів до всього, що відбувається навколо. Саме тому, коли одного ранку було оголошено, що держави, в якій я народився і виріс, не існує, на мене це справило дуже слабке враження.
Довкола майже миттєво почалося щось безнадійне. Націоналістична істерія, відсутність грошей, відсутність продуктів харчування, дня не було, щоб хтось із моїх знайомих не викинувся з вікна чи не втяв вени, або принаймні не звалив за кордон, в якісь примарні краї, де можна було бодай знайти їжу і дах над головою…»
Хоч як дивно, я пам’ятав цей час. Не так досконало і не з такої точки зору, бо мені в 90-му було лише шість років, але пам’ятав. Дитяча пам’ять влаштована зовсім по-іншому, вона тримає і погане, й хороше, тоді як дорослі хороше часто забувають. Я добре пам’ятав довгі черги біля зачинених і порожніх крамниць, зиму, яка настала рано і була холодною, — можливо, тому що справді все розвалювалось, а холод підсилював цупке відчуття тривоги, яке навіть мене, шестилітнього хлопця, не полишило осторонь. Утомлені обличчя батьків, надсадний кашель діда, що потаємно курив якісь жахливі цигарки коло розчиненого вікна, вперте і набридливе цокання аж трьох годинників, жоден із яких не показував правильного часу, — все це я пам’ятав. Якби я був дорослішим на той час, можливо, спогади мої на цьому б і урвалися, але мені було шість, і я пам’ятав ще дещо. Речі, про які дорослі згодом забули, ба навіть не знали, — збуджені юрми людей в центрі, обличчя яких, попри важкі часи, світилися радістю, запах і колір кількох мандаринок у руках, шалено гарна й довга вулиця, заметена снігом, жовто-блакитні стрічки на ліхтарях, по-доброму втомлені руки матері, колір і запах підлоги у квартирі, сонце, яке пробивалося крізь важкі завіси в спальні. І головне, — що мені відтоді вселило надію в усе хороше, — рухома картинка в щойно відремонтованому телевізорі, на якій показували довжелезний ланцюг людей, які, взявшись за руки, співали щось обнадійливе.